Ольга Токарчук - Бігуни

— Ти загинеш, — шепоче мати й супить чоло, на якому з’являється доземна зморшка, гостра, наче стилет. Насправді її шепотіння гадюче, це сичання мудрої змії в колодязі. — Вставай!

Із-за стін чути тупіт і шарудіння, жінки пакують своє манаття: молодші — більше, старші — менше, аби не давати приводу для незадоволення. Один полохливий вузлик, у якому лише коштовні хустки, сережки, браслети. Тепер чекають, сівши навпочіпки біля дверей, перед завісою. Чекають, поки по них приїдуть, усе триває надто довго, вони нетерпляче визирають у вікно, де понад пісками вже займається рожевий світанок. Не бачать велетенської пустелі, чиї шорсткі язики облизують сходи палацу. Не бачать, бо їхні вікна виходять у внутрішній двір.

— Жердина, на якій твої пращури напинали свій намет, була віссю світу, його осереддям. Там, де ти поставиш намет, і буде твоє королівство, — каже мати й підштовхує його до виходу. Ніколи досі вона не зважилася б торкнутися його так, але тепер цей жест означає, що впродовж останніх годин її син перестав бути володарем шафранової державки.

— Кого з дружин ти візьмеш із собою? — питає вона, а син довго мовчить, лише тулить до себе гуртик дітей, хлопчиків і дівчаток, янголят, чиїми худенькими нагими тільцями він укривається вночі; найстаршому хлопчикові не більше десяти, найменшій дівчинці — чотири.

Дружини? Ніяких дружин, ні старих, ні молодих, вони годяться для палацу. Насправді він завжди був до них байдужий, спав із ними з тієї самої причини, з якої щоранку мусив дивитися на бородаті пики радників. Досліджування їхніх пишних стегон, їхніх м’ясистих закамарків ніколи не давало йому особливої втіхи. А волохаті пахви і випуклі перса й поготів викликали огиду. Тож він пильнував, аби в ті жалюгідні посудини не зронити ні краплі коштовного сімені, не змарнувати ані краплі життя.

Зате був певен, що завдяки затримуванню соків, завдяки худеньким тілам дітей, від яких він у сні черпав силу, завдяки їхньому солодкому диханню на його обличчі він колись стане безсмертним.

— Візьмемо дітей, моїх діточок, дюжину янголят, хай одягаються, допоможи їм, — каже до матері.

— Дурню, — сичить вона, — ти хочеш узяти дітей? У пустелі ми не протримаємося з ними й кількох днів. Ти чуєш ці шелести й шепотіння? Чуєш, як вони наближаються? Нам не можна марнувати ні хвилини. Знайдеш собі інших дітей там, куди ми приїдемо. Набереш собі ще більше. Цих залиш, нічого з ними не трапиться.

Але, помічаючи його рішучість, вона схлипує від гніву і стає у дверях, розставивши руки. Син наближається до неї, вони випробовують одне одного поглядами. Діти оточили їх півколом, декотрі тримаються за поли його халата. Дивляться спокійно і незворушно.

— Або я, або вони, — необережно кидає мати, і щойно ці слова зриваються з її вуст, щойно вона бачить, як вони мандрують у повітрі, ще намагається вхопити їх язиком, завернути назад, але вже запізно.

Тоді син блискавичним рухом ударяє кулаком її в живіт, у те місце, де багато років тому було його перше мешкання, м’який покій, вистелений червінню й пурпуром. У його кулаці — ніж. Жінка нахиляється вперед, а зі зморшки чола на її обличчя виливається темінь.

Гаятися не можна. Ґоґ і Маґоґ садовлять дітей на верблюдів, менших — у кошики, наче пташенят. Вантажать коштовності, дорогі сукна, згорнуті в рулони й задля відвернення очей прикриті грубим полотном. Коли останній окраєць сонця поволі ховається за горизонтом, вони вже в дорозі. Пустеля вітає їх розмаїттям довгих тіней, що ковзають із дюни на дюну, залишаючи слід, видний лише втаємниченим. Із часом ця тінь буде маліти, аж поки цілковито зникне — коли караван досягне омріяного безсмертя.

Одне кочове плем’я впродовж віків жило в пустелі поміж християнськими та мусульманськими поселеннями, тож багато чого навчилося. В часи голоду, посухи чи небезпек номади змушені були просити захистку в своїх осілих сусідів. Проте спершу вони висилали підглядача, котрий зі сховку вивчав звичаї поселення і за звуками, запахами та одіжжю визначав, християнське воно чи мусульманське. Повертався з цією звісткою до своїх, а ті видобували з саков відповідні реквізити й рушали до оази, вдаючи з себе братів у вірі. Їм ніколи ніхто не відмовив.

Менчу присягався, що це правда.

Якось я їхала автобусом разом із кільканадцятьма щільно закутаними жінками в чорному. Крізь вузьку шпарину було видно лише очі — і мене заворожувала краса й старанність макіяжу. То були очі Клеопатр. Жінки Граційно пили мінеральну воду за допомогою пластикових трубок — трубка губилася у складках чорної матерії й віднаходила десь там гіпотетичні вуста. У рейсовому автобусі ввімкнули фільм, щоби нам веселіше мандрувалося, — «Лару Крофт». Ми дивилися зачудовано на ту гнучку дівчину з лискучими плечима й стегнами, яка стинала на смерть озброєних до зубів вояків.