Ольга Токарчук - Бігуни

Що тут скажеш. Молодий володар погладжує шовковисті голівки дітей і погоджується.

Але у вулику не буває таємниць, усі вістки розбігаються стільниками в шести напрямках, проникають крізь каміни й вбиральні, сходи й подвір’я. Ширяться разом із теплим повітрям, що здіймається над чавунними казанами, де палять деревним вугіллям, щоби легше було пережити зимові холоди. Вітри, що віють із глибини континенту, з гір, бувають такі морозяні, що сеча у майолікових нічних горщиках вкривається шкоринкою льоду. Чутки сягають кімнат наложниць, і всі вони, навіть оті ангелоподібні з найвищих поверхів, починають пакувати своє скромне манаття. Вони перешіптуються, вже відтепер сваряться за місце у каравані.

Протягом кількох наступних днів палац ожив, тут уже давно не було такого пожвавлення. Володар чудується, що ніхто нічого не помічає — ані Пурпуровий Тюрбан, ані Миршава Борода.

Володар міркує собі, що вони дурніші, ніж він гадав.

Вони ж мають на думці те саме — що їхній повелитель виявився тупішим, ніж вони сподівалися. Що ж, менше буде його шкода. Адже з заходу насувається потужна армія, водою й суходолом, — шепочуть вони між собою. Кажуть, це хмарище людей. Кажуть, вони оголосили священну війну цілому світові й тепер збираються звоювати нас. Найбільше ж їм потрібен Єрусалим, там спочиває прах їхнього пророка. Проти них нічого не вдієш, вони ненаситні й готові на все. Руйнують наші доми, ґвалтують жінок, підпалюють господи, оскверняють мечеті. Порушують усі домовленості й угоди. Вони пожадливі й підступні. Нема сумнівів: тут річ не в похованні, ми віддали б їм який завгодно інший гріб, прошу дуже, гробів у нас досить. Якщо їх цікавлять цвинтарі, хай собі забирають. Але тепер цілком очевидно, що це лише привід; їм ідеться не про мертве, а про живе. Щойно їхні кораблі причалять до нашого берега, вибілені сонцем далекого рейсу, вибляклі від морської солі, що вкриває їхню шкіру тоненьким шаром, вони перекрикуватимуться пронизливою горловою мовою — не вміють-бо говорити по-людському, не вміють читати людських літер, — і кинуться до наших міст, вивалюватимуть двері домів, розбиватимуть дзбани з олією, спустошуватимуть наші комори і пхатимуть руки — тьху! — в шаровари наших жінок. Не вмітимуть відповісти на жодне наше привітання, дивитимуться скляними очима, їхні світлі очі будуть прозорі й бездумні. Кажуть, буцімто їхнє плем’я народилося на дні моря, його виховали хвилі й срібні риби; вони й справді нагадують шматки дерева, викинуті на берег, їхня шкіра має барву кісток, якими надто довго гралося море. Інші ж твердять, що це неправда: як же міг у такому разі їхній правитель, чоловік із червоною бородою, втопитись у хвилях ріки Селеф?

Отак вони пристрасно перешіптуються, а далі починають бурчати. Цей наш володар якийсь нездалий. Його батько — той так, той був добрий, той відразу виставив би до бою тисячу вершників, укріпив би мури, забезпечив би нас водою і збіжжям на випадок облоги. А цей... — Хтось спльовує, вимовляючи його ім’я, і змовкає, сам злякавшись того, що може злетіти з його вуст.

Западає довга мовчанка. Один погладжує бороду, другий розглядає складний візерунок підлоги, де зі шматків кольорової кераміки викладено лабіринт. Третій погладжує піхви свого кинджала, кунштовно оздоблені бірюзою. Палець ковзає дрібними випуклостями. Доблесні радці й міністри сьогодні нічого не вирішать. За дверима вже стоїть кремезна сторожа, палацове військо.

Тієї ночі в їхніх головах тихцем проростають ідеї, брунькують, наче рослини, дозрівають — от-от зацвітуть і зродять плоди. Вранці до султана рушає вершник-гонець зі смиренним проханням прийняти під свою опіку цю крихітну державку, про яку зазвичай ніхто не пам’ятає; щойно утворена рада старійшин задля блага всіх підданих Аллаха цим рішенням скидає з трону повелителя-невдаху — образ меча, що стрімко падає вниз, — і просить збройної допомоги в обороні від невірних, котрі насувають із заходу, незчисленні, наче піщинки в пустелі.

Тієї самої ночі мати видобуває сина з-під шкур і килимів, із-під тіл дітей, з якими спить молодий володар, трусить його, ще непритомного, й велить одягатися.

— Усе готове, верблюди чекають, двійко твоїх коней осідлані, намети згорнуто й приторочено до сідел.

Син скиглить, хлипає: як же він у пустелі обходитиметься без мисок і тарелів, без вугільних грубок, без килимів, на чому він із дітьми лежатиме? Що вдіє без свого туалету, без вікон на подвір’я, на фонтани з кришталевою водою?