Ольга Токарчук - Бігуни

Жінка на ім’я Інґібйорґ мандрувала вздовж нульового меридіана. Вона походила з Ісландії, а свою подорож почала на Шетландських островах. Нарікала, що неможливо, звісно, рухатися по прямій, адже ти цілковито залежиш від доріг і залізниць, від курсів рейсових теплоходів. І все ж вона вперто трималася принципу: лише на південь, зиґзаґом, лавіруючи вздовж цієї лінії.

Вона розповідала з таким запалом, так барвисто, що мені якось незручно було запитати її, навіщо вона це робить. Зрештою, в таких випадках завжди відповідають одне й те ж: а чому б і ні?

Поки жінка розповідала, я уявила собі краплю, яка поволі скочується поверхнею кулі.

А втім, ця ідея і далі мене бентежить. Адже меридіана насправді нема.

Є в мене подруга, поетеса, котрій, на жаль, ніяк не вдавалося прожити з власного писання. Та й кого прогодують вірші? Отож вона влаштувалася на роботу в одне туристичне бюро, а що дуже добре говорила англійською, їй доручили бути Гідом для американських туристів. У цій справі вона чудово себе зарекомендувала, тож їй доручали найвимогливіших гостей. Вона зустрічала їх у Малазі, а потім усі разом пливли до Тунісу. Був то зазвичай невеликий гуртик, близько десяти осіб.

Її тішили такі замовлення, траплялися вони в середньому двічі на місяць. Їй подобалося спокійно ночувати в найкращих готелях. До екскурсій пам’ятками мусила готуватися сама, тому багато читала. Іноді крадькома писала. Бувало, що її навідувала якась незвичайна думка, речення чи асоціація, і тоді вона мусила це записати, аби не втратити назавжди. Пам’ять із віком хибує, в ній розростаються діри. Тож вона вставала і йшла до туалету, записувала, сидячи на унітазі. Часом писала на руці, лише окремі літери, мнемотехніка.

Вона не була спеціалістом з арабської культури, але особливо через це не тривожилася, бо її туристи теж ними не були. Вона вивчала літературу й лінгвістику.

— Не клеймо дурня, — казала вона. — Світ один.

Не обов’язково бути спеціалістом, достатньо мати уяву. Іноді, коли траплялися якісь перерви у мандрах, коли доводилося годинами сидіти в скупому затінку, в місці Ніде, бо у джипі порвався тросик, вона мусила чимось розважати своїх клієнтів. І тоді починала оповідати історії. Цього від неї чекали. Дещо брала у Борхеса і трошки прикрашала, драматизувала. Дещо — з «Казок тисячі й однієї ночі», але й тут завжди докидала щось від себе. Казала, що треба шукати історії, котрих іще не встигли сфільмувати, і таких виявлялося доволі багато. Усьому вона додавала арабського колориту, розводилася про деталі одягу, страви, масті верблюдів. Мабуть, слухали її не надто уважно, бо коли вона кілька разів переплутала якісь історичні факти, ніхто на це не звернув уваги. Тож вона врешті-решт перестала зважати на факти.

Словами не опишеш лабіринтів гарему. А коли не словами, то, може, бджолиними стільниками, закрученим укладом кишок, нутрощами тіла, вушними проходами; спіралями, тупиковими відгалуженнями, червоподібними відростками, м’якими круглястими тунелями, що закінчуються біля самого входу до таємної кімнати.

Осереддя сховане глибоко, як у мурашнику, це покої султанової матері, м’які, наче утроба, встелені килимами, окурені фіміамом, охолоджені водою, що дзюркоче підвіконнями, наче руслами струмків. Поруч містяться кімнати малолітніх синів; вони-бо поки що також жінки, вони занурені в жіночу стихію, доки ініціація остаточно не перетне мечем їхню пуповину. Далі відкриваються внутрішні подвір’я зі складною ієрархією кімнаток для наложниць: що менше жінку жадають, то вище вона мешкає, здається, наче її забуте чоловіком тіло таємничим способом перемінюється в ефірну ангельську сутність. Найстарші жінки мешкають уже під самим дахом — небавом їхні душі полинуть до неба, а тіла, колись такі знадливі, всохнуть, наче імбир.

Серед тієї пишноти коридорів, сіней, таємних ніш, кружґанків і двориків розташувалися спальні молодого володаря; кожна з них обладнана королівською лазничкою, де в розкоші й рівновазі духу він може віддаватися спокійній королівській дефекації.

Щоранку його випускають із материнських обіймів у світ, наче дитину-переростка, яка, попри свій вік, щойно вчиться ходити. Вбраний у святковий халат, він грає визначену йому роль, щоби надвечір із полегкістю повернутись у власне тіло, у власні нутрощі, у м’які піхви своїх наложниць.