Ольга Токарчук - Бігуни

— За скільки часу ми випливемо у відкрите море? — допитувалася Еліза, вихователька.

— Ви подбали про запас пального? — поцікавився старий С., той, що хворів на нирки.

Принаймні, Ерикові здавалося, що вони говорять саме це. Він намагався не дивитися на них, не хвилюватися. Вперся зором у лінію обрію, яка розділила його зіниці на дві половини, — лінію, що була темніша за воду й ясніша за небо. Пасажири й собі вщухли. Пливли у майже цілковитій тиші, аж поки її не прорізав гуркіт гелікоптера й завивання поліційних човнів.

— Є речі, які відбуваються самі собою, є подорожі, які починаються й закінчуються вві сні, і є мандрівники, які відгукуються на нерозбірливий заклик власної тривоги. Перед вами — один із них, — так розпочав свою промову адвокат, який захищав Ерика на його короткому процесі.

На жаль, його зворушливий виступ не справив сподіваного враження, і наш герой знову на певний час загримів до в’язниці — сподіваюся, з користю для себе. Бо у нього все одно нема іншого життя, крім цього, розгойданого, позиченого в моря з його таємничими припливами і відпливами.

Але це ми залишимо поза увагою.

Проте коли б хтось, послухавши цю історію, захотів спитати мене, коли б запрагнув розвіяти свої сумніви й упевнитися в тому, що почув саму лише правду й нічого, крім правди, коли б, схопивши мене за плече, струснув нетерпляче й вигукнув: «Благаю, скажи, чи ти справді переконана, що ця історія в самій підставі своїй правдива? Будь ласкава, пробач мені, якщо я надто нав’язливий», то я пробачила б і відповіла: «Поможи мені, Боже; присягаюся честю, що історія, яку я вам, пані й панове, оповіла, є в суті своїй та в загальних рисах правдивою. Я знаю це напевне — вона точно сталася на нашій земній кулі. Я сама стояла на палубі того порома».

Мені пригадалося, що Борхесові колись пригадалося, ніби він десь читав, буцімто в часи розбудови данської імперії в костелах оголошували, що тому, хто візьме участь в експедиції на Північний полюс, буде легше отримати вічне життя й спасіння душі. А позаяк охочих було небагато, священики визнавали, що то шлях довгий і тернистий, не для кожного, лише для найвідважніших. Проте охочих не більшало. Тож аби гідно вийти з цього становища, священики спростували своє оголошення: виявляється, будь-яку подорож можна трактувати як полярну експедицію. Навіть коротку екскурсію, навіть поїздку у фіакрі.

Сьогодні, мабуть, подорожжю вважалася б і поїздка в метро.

Як твердить психологія подорожі, острів дає можливість спостерігати найпервинніший стан людини, ще до соціалізації, коли «я» виокремилося достатньо, щоб осягнути певний рівень самосвідомості, але ще не нав’язало сталих, повноцінних контактів з оточенням. Острівний стан — це стан, за якого перебуваєш у власних межах і ніякі зовнішні впливи не порушують цієї ідилії; це своєрідний аутизм і нарцисизм. З усіма власними потребами людина здатна впоратися сама. Лише «я» здається реальним, а «ти» і «вони» — це тьмяні фантазми. Летючі голландці, які виринають десь на обрії й відразу зникають. Цілком можливо, що вони є лише оптичною оманою, ілюзією зору, призвичаєного до прямої лінії, що чітко ділить обсяг зору на дві частини — горішню та нижню.

Все, що мене ранить, я викреслюю зі своїх мап. Усі місця, де я спіткнулась і впала, де мене вдарили, де допекло до живого, де я відчула біль, перестали на них існувати.

Так я викреслила кілька великих міст і одну провінцію. Можливо, колись трапиться так, що викреслю цілу країну. Мапи це приймають із розумінням; вони сумують за білими плямами, це їхнє щасливе дитинство.

Іноді, коли мені доводилося бувати в тих місцях, яких не існує (я намагаюся не плекати в собі образи), я перетворювалася на око, що рухається, мов дух, примарним містом. Коли б я трохи напружилася, то могла б легко встромити руку в найтвердіший бетон, могла би переходити найжвавіші автомагістралі, проникати крізь вервечки авт — неушкоджена, без жодної скалічини, безгучно.

Я не робила цього, приймаючи правила гри мешканців цих міст. Намагалася не виказати бідолахам правди про те, що всі вони викреслені, що перебувають у місці ілюзії. Я всміхатимусь їм, підтакуватиму. Мені не хочеться баламутити їм у головах. Хай краще не знають, що їх нема.

Мене не брав сон, коли я спинялася в якомусь місці лише на одну ніч. Велике місто поволі остигало, вщухало. То було в готелі на летовищі, ніч у якому мені оплатила авіакомпанія. Я застрягла тут до ранку. На столику лежала блакитна пачка презервативів. Біля ліжка — Біблія та вчення Будди. На жаль, штекер чайника не пасував до розетки — що ж, обійдуся без чаю. Зрештою, о такій порі, можливо, доречніша кава? Моє тіло не мало уявлення, що за час показує годинник на радіоприймачі при ліжку, а здавалося б, цифри — інтернаціональні, хоч і арабські. А жовтий місяць за вікном — це початок світанку чи, може, смеркання, яке вже загусло в ніч? Важко сказати, де схід і захід, що це за сторона світу, де от-от вирине сонце? Чи, може, воно щойно зайшло? Я старанно рахувала години, проведені в літаку, допомагаючи собі картинкою, що колись бачила в Інтернеті: земна куля з лінією ночі, що пересувалася зі сходу на захід, ніби великий рот, що поволі заковтує світ.