Ольга Токарчук - Бігуни

Прямі лінії — як же це принизливо. Як вони нищать розум. Підступна геометрія, що перетворює нас на ідіотів, — туди-сюди, без кінця. Така собі пародія подорожі. Вирушити, щоб одразу повернутися. Розігнатися й за мить уже гальмувати.

Так само було й з Ериковим шлюбом, коротким і бурхливим. Марія, розлучена жінка, працювала в крамниці й мала сина, який навчався в місті, в школі-інтернаті. Ерик переїхав жити до неї, до її чепурного, затишного будиночка з величезним телевізором. Марія мала гарну фігуру, досить пишні форми, світлу шкіру й носила вузькі «леґінси». Швидко навчилася готувати картоплю з грудинкою, додаючи до неї майоран і мускатний горіх. Ерик тим часом кожного вільного дня рубав дрова для каміна. Тривало це півтора року. Невдовзі йому остогидло всякчасне шемрання телевізора, яскраве світло, ганчірка біля дверей, на яку потрібно було ставити заболочене взуття, нарешті, той мускатний горіх. Після того, як він кілька разів напився і з піднятим пальцем промовляв до моряків, Марія вигнала його з дому, а сама небавом переїхала на материк, до сина.

Сьогодні перше березня, попільна середа. Ерик, розплющивши очі, побачив сірий світанок і мокрий сніг за вікном, який залишав на шибках широкі патьоки. Подумав про своє колишнє ім’я. Він уже його майже забув. Промовив уголос, і йому здалося, ніби його покликав хтось чужий. У голові відчувалася знайома важкість після вчорашньої пиятики.

Варто знати, що китайці мають два імені. Одне домашнє, сімейне, ним кличуть дитину, щоб насварити чи, навпаки, похвалити — тоді це ім’я пестливо здрібнюють. Проте коли дитина виростає, вступає у життя, вона прибирає собі інше ім’я — зовнішнє, світське, ім’я-персону. Вона надягає його, наче мундир, наче рясу, наче в’язничну робу чи костюм на офіційне прийняття. Це ім’я просте й легко запам’ятовується. Воно — візитівка.

Найкраще, коли це ім’я — інтернаціональне, універсальне, відоме всім. Геть локальність наших імен! Геть Олдржихів, Сунь їнів, Казімєжів та Юріїв, геть Блаженів, Лю та Міліц! Хай живуть Майкл, Джудіт, Анна, Ян, Сем та Брик!

Але сьогодні Брик відгукнувся на старе ім’я: Я тут.

Ніхто цього імені не знає, то й я не називатиму.

Чоловік на ім’я Брик надягнув зелений мундир із емблемами «Об’єднаних Поромів Півночі», прочесав пальцями бороду, вимкнув опалення у своєму будиночку-ліліпуті й рушив трасою. Потім, чекаючи у своєму акваріумі, поки завантажиться пором, а сонце нарешті зійде, він випив банку пива й запалив першу цигарку. Помахав згори Елізі та її донечці, ніби перепрошуючи, що вони сьогодні не потраплять до садка.

Коли пором відчалив і був уже на півдорозі до протилежного берега, він несподівано завагався й повернув у відкрите море.

Не всі одразу збагнули, що відбувається. Хтось, надто звичний до рутини прямих ліній, тупо і байдуже спостерігав за тим, як зникає берег, — мабуть, рацію мав Брик, коли казав сп’яну, що подорожування поромами випрямлює мозкові звивини. Інші зорієнтувалися лише згодом.

— Ерику, ти що виробляєш? Завертай негайно! — крикнув до нього Альфред, а Еліза підхопила своїм високим писклявим голоском:

— Люди запізняться на роботу...

Альфред спробував піднятися нагору до Ерика, але той передбачливо зачинив дверцята кабіни і повернув ключ у замку.

Бачив згори, як усі водночас виймають мобільні телефони і дзвонять, щось обурено гукають у порожній простір, нервово жестикулюють. Брик здогадувався, що вони кажуть. Що запізняться на роботу, що цікаво, хто їм виплатить компенсацію за моральну шкоду, що не варто брати на роботу таких п’яниць, що вони завжди знали, що це так закінчиться, що своїм роботи бракує, а вони приймають якихось іммігрантів, що такі хоч би не знати як добре вивчили мову, то все одно...

Ерика це нітрохи не хвилювало. Він із задоволенням спостеріг, що незабаром усі заспокоїлися, посідали на свої місця й дивилися, як світає в небі, як з-поміж хмар просто у води спадають красиві снопи світла. Лише одна річ стривожила Ерика — яскраво-синій плащик Елізиної донечки. Кожному морському вовкові відомо, що це поганий знак. Але Ерик лише поморгав очима й забув про цю прикрість. Узяв курс на океан і зійшов до пасажирів з ящиком кока-коли й батончиками, які приготував заздалегідь. Вочевидь, ця перекуска їх трохи підбадьорила, бо діти вгамувалися, задивившись у далекий берег острова, а дорослі почали виявляти дедалі більшу цікавість до подорожі.

— Який ти взяв курс? — фахово запитав його молодший з братів Т. і відгикнув колою.