Ольга Токарчук - Бігуни

Що за жахливе місце цей острів! Вітряний, мокрий, застромлений у Північ, наче до темної шухляди. З якихось причин люди й далі тут мешкали, зовсім не збираючись переселятися до теплих і світлих міст. Сиділи у невеличких дерев’яних будиночках, що притулились уздовж шосе. Дорога, вкрита другим шаром асфальту, піднялася вгору, прирікаючи хатини на вічне ліліпутство.

Помандруйте якось цим шосе у бік невеличкого порту, що складається з кількох облуплених будинків, пластикової будки, де продаються квитки на пором, і благенького причалу для яхт, порожнього о цій порі року. Можливо, влітку сюди припливе кілька яхт із ексцентричними туристами, стомленими гамором південних морів, рив’єрами, лазуровими водами та гарячими пляжами. Або ж випадково потрапить сюди хтось такий, як ми — невгамовний, вічно спраглий нових пригод, із наплічником, набитим дешевими китайськими супами. І що він тут побачить? Край світу, де час, відштовхнувшись від порожньої набережної, розчаровано завертає назад, на континент, без жалю полишаючи це місце в його впертому триванні. Бо чим тут відрізняється 1946 рік від 1976-го, а той, своєю чергою, від 2000-го?

Ерик застряг тут багато років тому, переживши безліч пригод — приємних і не дуже. На самому початку, за незапам’ятних часів, він утік зі своєї країни, однієї з тих нецікавих, пласких і комуністичних, і — тоді ще молодий емігрант — найнявся працювати на китобійному судні. Мав тоді у своєму арсеналі кілька англійських слів, якими заповнював порожнини між «yes» і «no», — саме стільки, щоби вистачило на прості покрики, що ними обмінюються гартовані чоловіки на кораблі. «Бери», «тягни», «ріж». «Швидко» і «міцно». «Лови» і «в’яжи». «Курва» і «довбаний». На початок досить. Добре було б також прибрати собі інше ім’я, просте і загальновідоме — Ерик. Позбутися того скрипучого трупа, що його ніхто не вмів до ладу вимовити. І викинути в море теки з паперами, атестатами, дипломами, свідоцтвами про прослухані курси і зроблені щеплення — тут вони ні на що не здадуться, хіба що будуть соромити інших моряків, у чиїх біографіях стоїть лише кілька довгих рейсів і пригоди у портових корчмах.

Життя на кораблі скроплене не солоною водою і не солодким дощем північних морів, і навіть не сонячним світлом, а адреналіном. Нема часу на роздуми й бідкання над розбитим глечиком. Країна, з якої походив Ерик, була далекою і не надто морською, доступ до моря вона мала рідкісний і принагідний. Порти бентежили Ерика. Йому були миліші міста над спокійною рікою, скутою мостами. За своєю країною Ерик не тужив, йому незрівнянно більше подобалося тут, на півночі. Він гадав собі, що поплаває кілька років, заробить грошей, збудує дерев’яний дім, одружиться з якоюсь Еммою чи Інґрид із лляним волоссям, народить синів, яких виховуватиме, майструючи з ними поплавці та тельбушачи морську форель. Одного дня, коли всі його пригоди складуться щільним пакетом, він візьметься писати мемуари.

Він і сам не знає, як так сталося, що роки, перелітні й легкі, пробігли його життям навмання, не лишивши й сліду. Відбилися хіба що на його тілі, особливо на печінці. Та це було згодом. А на початку, відразу після першого рейсу, він потрапив до в’язниці на три з гаком роки, коли капітан уплутав цілу свою команду в контрабанду контейнера цигарок і великого ящика кокаїну. Але навіть у в’язниці в далекій країні Ерика не полишали море й кити. В тюремній бібліотеці він знайшов одну-єдину книжку англійською мовою, яку, певно, залишив котрийсь із в’язнів багато років тому. То було старе видання з початку століття, з крихкими пожовклими сторінками, з численними слідами щоденного життя.

Отже, Ерик понад три роки (що й так було не надто суворим вироком, коли зважити, що за законом, чинним сто морських миль далі, йому загрожувала б шибениця) задурно відточував мову, така собі англійська для знавців, літературно-китобійний і психологічно-мандрівний курс із одним підручником. Гарний метод, не розпорошує. Через п’ять місяців він уже міг цитувати з пам’яті пригоди Ізмаїла й говорити, як Ахав, що справляло йому особливу приємність, адже то було найприродніше для нього мовлення, воно пасувало йому, наче зручне вбрання, дарма, що чудне й старомодне. Яке щастя, коли така книжка в такому місці трапляється такій людині. Це явище, відоме психологам подорожі під назвою «синхронність». Доказ того, що світ має сенс. Що в цьому красивому хаосі геть усе пов’язують нитки значень, мережі чудної логіки, а коли хтось вірить у Бога, тоді примхливі папілярні лінії Його перста. Так собі гадав Ерик.