Ольга Токарчук - Бігуни

Він прокидався щоранку, мився в холодній воді й розчісував пальцями сиву бороду. Потім надягав темно-зелений мундир спілки «Об’єднані Пороми Півночі» й пішки чимчикував до порту, де причалив звечора. Через мить хтось із наземної обслуги, Роберт чи Адам, відчиняв ворота, і перші авта починали шикуватися в чергу, щоби по залізній рампі в’їхати на Ериків пором. Місця вистачало всім, траплялося, що пором був порожній, чистий, легкий, замислений. Ерик сідав до своєї кабіни, схожої на засклене лелече гніздо, що висіло високо над палубою. Звідти здавалося, ніби протилежний берег зовсім близько. Чи не краще було збудувати міст, замість того щоб змушувати людей вештатися цим поромом туди-сюди, нескінченно, аж до памороків?

Йдеться про стани духу. Щодня він міг вибирати між двома. Перший — важкий і прикрий, коли Ерикові здавалося, ніби він гірший за інших, ніби йому бракує чогось, що мають усі решта, ніби він якийсь збоченець, котрий навіть не знає, що з ним, чорт забирай, не так. У такі хвилини він почувався ізольованим, самотнім, наче дитина, яку за кару замкнули вдома,] вона через вікно спостерігає за іграми щасливих ровесників. Йому здавалося, ніби доля вділила йому найнікчемнішу роль у хаотичному паломництві людства морями й континентами, а тепер, коли він осів на цьому острові, ця роль виявилася до того ж роллю статиста.

Проте другий стан кріпив у ньому певність, що саме він — найкращий, єдиний, винятковий. Що лише він відчуває й розуміє істину, що йому дане виняткове буття. Це чудове самопочуття могло тривати годинами, а часом і днями, тоді він, сказати б, був певним чином щасливим. Але це минало, наче алкогольне сп’яніння. Разом із похміллям з’являлася страхітлива думка, що обидва ці стани — шахрайство, до якого він безперестанку мусить удаватися, аби не втратити самоповаги, і що найгірше — колись правда випливе на поверхню, і тоді виявиться, що він ніхто.

Ерик сидів у заскленій кабіні й дивився, як триває завантаження на перший ранковий пором. Бачив старих знайомих з містечка. Ось родина Р. у сірому «опелі», батько працює в порту, мати — в бібліотеці, діти — хлопчик і дівчинка — ходять до школи. Ось четверо підлітків, учнів ліцею, на тому березі їх чекає автобус. А ось Еліза, вихователька дитсадка, з маленькою донечкою, яку, звісно, бере з собою на роботу. Батько малої раптово зник два роки тому, і досі від нього немає жодної звістки. Ерик підозрює, що він десь полює на китів. Ось старий С., у нього якісь проблеми з нирками, мусить двічі на тиждень їздити до лікарні на діаліз. Вони з дружиною намагалися продати свій дерев’яний будиночок-ліліпут і переїхати кудись ближче до лікарні, але якось не вдалося. Вантажівка крамниці «Органічне харчування» їде на материк по крам. Якийсь незнайомий чорний автомобіль, певно, гості Режисера. Жовтий пікап братів Альфреда й Альбрехта, які з упертістю старих парубків розводять овець. Двоє задубілих велосипедистів. Фургончик автомайстерні — мабуть, їде по запчастини. Едвін помахав рукою Ерикові. Таких можна впізнати на будь-якому острові світу — за картатими сорочками, підбитими штучним хутром. Ерик знає їх усіх, навіть тих, кого бачить уперше. Він знає, навіщо вони сюди приїхали, а цього переважно буває цілком достатньо.

Люди прибували на острів із трьох причин. Перша — коли просто живеш тут. Друга — коли ти гість Режисера. А третя причина — коли хочеш зробити собі світлину на тлі вітряка.

Пором плив двадцять хвилин. Тим часом деякі пасажири повиходили з авт і запалили цигарки, хоча це й заборонено. Інші стояли, спершись на поруччя, і просто дивилися на воду, аж доки їхні розгойдані зіниці не зачепилися за протилежний берег. Через мить, збуджені запахами суходолу, своїми архіважливими завданнями й обов’язками, вони зникнуть у прибережних вуличках, розпливуться, наче дев’ятий вал, що, сягнувши найдалі, просочується в землю й ніколи вже не повернеться до моря. Замість них накочуються інші. Ветеринар в елегантному пікапі — він заробив собі на нього, стерилізуючи котів. Шкільна екскурсія — учні вивчатимуть флору й фауну острова в рамках занять із природознавства. Фургон із вантажем бананів і ківі. Група телевізійників, що їдуть брати інтерв’ю в Режисера. Сім’я Ґ., яка вертається від бабусі. Двійко інших затятих велосипедистів їдуть на зміну тим двом першим.

Під час розвантаження й завантаження, які тривали майже годину, Ерик викурював кілька сиґарет і намагався не впасти у відчай. Далі пором повертався на острів. І так вісім разів, із двогодинною перервою на обід, яку Ерик коротав завжди в одному й тому самому барі. Одному з трьох на острові. Після роботи купував картоплю, цибулю й свинячу грудинку. Цигарки й алкоголь. Намагався не пити до обіду, але до шостого рейсу був уже вгашений.