Ольга Токарчук - Бігуни

— Кажіть на мене «Ерик», — оголошував він завжди замість привітання, входячи до невеликого бару, що о цій порі року опалювався лише дровами в каміні, і всі привітно йому всміхалися, дехто навіть підкликав до себе товариським жестом, який значив лише «підсідай». Бо він насправді був добрим друзякою, його любили, попри всі його дивацтва. Але на початку, поки ще не випивав достатньо, сидів насуплений у кутку, подалі від камінного тепла. Він міг собі це дозволити — був кремезної будови, холодостійкий, опалював себе сам.

— Острів, — казав він на початку, зітхнувши. Буцімто до себе, але так, щоб його чули інші, задиристо, замовляючи перше велетенське пиво. — Яке безглуздя. Дупа світу.

Усі довкола, здається, його не розуміли, але по-змовницьки реготали.

— Гей, Ерику, коли вирушаєш на китів? — погукували вони, і їхні обличчя червоніли від вогню й алкоголю.

У відповідь Ерик бароково лаявся, — чиста поезія, так не вмів ніхто. Це була частина вечірнього ритуалу. Кожен день рухався вперед, наче пором по канатах, від одного берега до другого, минаючи по дорозі одні й ті самі червоні буйки, покликані руйнувати монополію води на безконечність і робити її зліченною, себто творити оманливе враження контролю.

Після чергового пива Ерик уже був готовий підсісти до інших, зазвичай він так і робив, але останнім часом що більше пив, то похмурішим ставав. Сидів, саркастично скривившись. Не правив своїх моряцьких оповідок (кожен, хто трохи довше був знайомий з Ериком, знав, що жодна з його оповідок не повторювалася, усі вони різнилися принаймні деталями). Але тепер він дедалі частіше мовчав і лише присікувався до інших. Злостивий Ерик.

Утім, траплялися вечори, коли його охоплювала пристрасть, у такі миті він ставав нестерпним, і Гендрик, власник цього невеличкого бару, мусив втручатися.

— Всі ви пропалені сіллю, — кричав Ерик, указуючи пальцем на кожного. — Всі до одного. О Господи! Плавати з такою дикунською командою — адже по них майже не знати, що вони людської породи! Наче їх десь виплодило акуляче море. О життя! Саме в таку годину, як оце, коли душа розбита, прикута до того знання, що живлять у ній дикі, непогамовні сили...

Гендрик лагідно відтягував його набік і по-дружньому плескав по плечі, молодші ж реготали з цієї чудної мови.

— Заспокойся, Ерику. Хочеш напитати біди? — втихомирювали його старші, які добре його знали, але Ерик ніяк не хотів угамуватися.

— Е-е, брате, стій. Я би вдарив сонце, якби воно мене зневажило.

В цій ситуації лишалося хіба що молитися, аби він не зачепив когось заїжджого, бо свої на Ерика вже не ображалися. Але чого вимагати від Ерика, якщо він уже дивиться на бар, ніби крізь молочну завісу; його відсутній погляд свідчить, що він рушив у мандри внутрішніми морями, вітрило на його фок-щоглі вже напнуте, і єдине, що тепер можна вчинити, це милосердно відвезти його додому.

— Послухай же, чоловіче легкодухий, — ще белькотів Ерик, тицяючи пальцем у груди приятеля, — бо я й до тебе звертаюся.

— Ходімо, Ерику. Ну, давай.

— Ви найнялись до нього, еге? Папери підписали, поставили свої імена? Ну, підписались — то й підписались, що має бути, те буде. Та, врешті, хто його знає — може, ще й не буде... — далі торочив він і вже з порога вертався до шинквасу, вимагаючи останньої чарки — «на коня», як він казав, хоча ніхто не розумів, що це значить.

Ерик докучав, аж поки хтось у слушний момент не смикав його за полу мундира й не садив на стільця, щоб той посидів спокійно, доки приїде таксі.

Втім, не завжди бувало так войовничо. Переважно Ерик виходив раніше, бо йому ще треба було пройти чотири кілометри — Ерик казав, що ненавидить ті походи додому. Шлях був одноманітний, трасою, по обидва боки якої темніли лише старі пасовиська, порослі бур’янами і гірською сосною. Часом, ясної ночі, було видно, як удалині бовваніє вітряк — уже віддавна нерухомий, він лише слугував декорацією, біля якої фотографувалися туристи.

Опалення вмикалося приблизно за годину перед його приходом — він так його налаштував, щоб заощадити електрику, — тож у пітьмі обох кімнат іще залягали шари холоду — вогкого, просяклого морською сіллю.

Їв він завжди одну й ту саму просту страву, і вона була єдиним, що йому ще не набридло. Картопля, порізана кружальцями, перекладена у чавунному казанку шматками грудинки й цибулею. Приправлена майораном і перцем, добре посолена. Ідеальна страва, пропорції поживних речовин бездоганні — жири, вуглеводи, крохмаль, білки, вітамін С. За вечерею Ерик вмикав телевізор, але той наганяв на нього щонайглибшу нудьгу, тому він урешті відкорковував пляшку горілки і, перш ніж лягти спати, випорожнював її до дна.