Ольга Токарчук - Бігуни

Цісар Йосиф II створив у Відні таку колекцію. У своєму приватному паноптикумі він вирішив зібрати всі дивовижі, чудасії й відхилення світу, кожну помилку матерії. Його спадкоємець Франц І не спинився перед тим, щоби після смерті зробити опудало зі свого чорношкірого придворного на ім’я Анджело Золіман. Його мумію, одягнену лише в пов’язку з трави, могли оглянути гості монарха.

Звертаюся до Вашої Високості, охоплена болем і великим збентеженням через безчестя, яке спіткало особу мого світлої пам’яті батька, Анджело Золімана, вірного слугу дядька Вашої Високості, милостивого нашого цісаря Йосифа, вельми сподіваючись, що трапилася якась жахлива помилка.

Історія життя мого батька добре відома Вашій Високості, і знаю, що Ви, Ваша Високосте, були знайомі з моїм батьком особисто, шанували його за багатолітню відданість і працю, цінували у ньому вірного слугу та майстра гри в шахи і, за прикладом дядька Вашої Високості світлої пам’яті Цісаря Йосифа та багатьох інших, обдаровували його визнанням і повагою. У нього було безліч прекрасних друзів, які цінували шляхетність його духу й гостроту розуму, чудове почуття гумору й доброту серця. Багато літ він утримував близькі стосунки з Моцартом, у якого Ваша Високість ласкаво зволила замовити оперу. Добре зарекомендував себе як дипломат і був широко знаний завдяки своїй розважливості, далекоглядності й мудрості.

Дозволю собі тут коротко нагадати історію мого батька і таким чином повернути його особі прихильну пам’ять Вашої Високості. Адже ніщо так не вирізняє людину з-поміж інших істот, як те, що кожен із нас має свою неповторну історію, що ми рухаємося в часі, залишаючи слід. Але навіть той, хто ніяк не прислужився іншим — ні своєму володареві, ні державі, — має право бути похованим гідно. Це акт повернення в руки Творця його витвору, людського тіла.

Мій батько народився близько 1720 року в Північній Африці, проте перші роки його життя огорнуті мороком невідомості. Він не раз згадував, що не надто добре пам’ятає своє раннє дитинство. Його пам’ять сягала лише моменту, коли він кількалітньою дитиною був проданий у рабство. Із жахом він переповідав нам свої найдошкульніші спогади: про довгу подорож морем у темному трюмі якогось корабля, про дантівські сцени, які діялися перед очима малої дитини, коли її розлучили з матір’ю та найближчими родичами. Його батьки, найімовірніше, потрапили до Нового Світу, а сам він — негренятко, чорна цяцька — переходив із рук до рук, наче мальтійський песик чи перське кошеня. Чому він так рідко про це розповідав? Чи не варто було говорити про це багато й голосно, особливо тоді, коли він уже досяг свого становища? Гадаю, причиною його мовчання було одне моторошне переконання, в якому він, можливо, й сам собі не зізнавався. Переконання, що достатньо швидко витерти з пам’яті тяжкі спогади, і вони втратять свою силу, перестануть нас переслідувати, а світ від цього стане кращим. Що люди, не знаючи, якою жорстокою може бути одна людина до іншої, залишаться невинними. Втім, те, що трапилося з тілом мого батька після смерті, показує, як глибоко він помилявся.

Після багатьох сумних і драматичних перипетій мого батька завдяки милостивому заступництву дружини князя Ліхтенштайну було викуплено з рабства на Корсиці і представлено дворові. Так він опинився у Відні, де Її Високість принцеса пройнялася до дитини великою симпатією чи навіть — не завагаюся вжити цього слова — любов’ю. Завдяки їй він отримав чудову освіту й виховання. Його далеке екзотичне походження не надто закарбувалося в його пам’яті, я — його єдина донька — не пригадую, щоб він хоч колись згадував про своє коріння. Чи тужив за минулим. Усім свої серцем він був відданий служінню дядькові Вашої Високості.

Батько був знаний як тонкий політик і мудрий радник. Він вабив до себе, був завжди оточений друзями, люблений і шанований. До того ж користувався особливим привілеєм — прихильністю цісаря Йосифа II, дядька Вашої Високості, який не раз доручав йому місії, що вимагали непересічного розуму й спритності.

1768 року він узяв шлюб із моєю матір’ю Маґдалиною Кристіані, вдовою голландського генерала, з якою прожив у подружньому щасті кільканадцять років, до самої її смерті. Я — єдина дитина від цього шлюбу. Після багатьох років плідної праці батько вирішив відійти від служби князеві Ліхтенштайну, його добродійникові, але завжди лишався близьким до двору, слугуючи цісареві.