Ольга Токарчук - Бігуни

Я усвідомлюю те, як багато мій батько завдячував доброті людських сердець і готовності підтримати одне одного. Багато людських істот, які прийшли на цей світ так само нещасливо, потонули, розчинились у хаосі історії. Мало хто з дітей рабів отримав шанс посісти таке високе й почесне становище, як мій батько. І саме тому його випадок такий знаменний — він-бо доводить, що всі ми створені Божою рукою, усі ми — Його діти, а отже, брати.

Я, а ще багато друзів мого покійного батька, які вже писали у цій справі до Вашої Високості, звертаємося з проханням видати нам тіло мого батька і дозволити поховати його по-християнському.

муміфікувало голови померлих родичів і зберігало їх як об’єкти скорботи. Почерговими стадіями муміфікування були відпарювання, вудження та вкривання жиром. Після таких процедур голови зберігалися в доброму стані, з волоссям, шкірою та зубами.

Тепер він виходив із тіла літака довгими тунелями, керуючись стрілками та світловими табло, які лагідно ділили пасажирів на тих, хто вже дістався мети, і тих, хто ще в дорозі. Потоки людей на величезному летовищі зливалися, а згодом знову розділялися. Ця безболісна селекція привела його до ескалатора, а далі — до широкого довгого коридору, де всіх і все квапив рухомий хідник. Ті, що поспішали, користувалися вигодами техніки, застрибували на рухому стрічку й опинялися в іншому часі — поволі ступаючи, обганяли інших. Він пройшов повз засклену кімнату для куріння, де любителі нікотину, знесилені вимушеним постом під час польоту, з блаженством на обличчі віддавалися своїй звичці. Вони здалися докторові особливим людським видом, який живе в іншому середовищі — не в повітрі, а в суміші диму й вуглекислого газу. Він дивився на них крізь скло з легким подивом, наче на тварин у тераріумі — в літаку вони нічим не відрізнялися від інших, а тут раптом виявилася їхня особлива біологічна природа.

Бляу подав свій паспорт у віконечко, і службовець зиркнув на нього коротким фаховим поглядом, порівнюючи два обличчя — те, що на світлині, і те, що за шибкою. Вочевидь, сумнівів не було, бо доктора без проблем упустили до чужої держави.

Доїхав на таксі до залізничного вокзалу і показав у касі свій електронний квиток. До потяга лишалося ще понад дві години, тож він зайшов до пропахлого несвіжим жиром бару і, чекаючи риби, розглядав сусідів.

Вокзал був цілком звичайний. На екрані, що висів над табло з розкладом потягів, блимали одні й ті самі реклами — шампуню й кредитних карток. Знайомі логотипи навіювали відчуття безпеки. Доктор зголоднів. Пластикова їжа з літака не залишила жодного відчутного сліду в його тілі, йому здавалося, що вона була нематеріальною, складалася з самої лише форми й запаху. Мабуть, таку їжу нам подаватимуть у раю. Їжа для голодних духів. Але зараз шматок смаженої риби з салатом, шмат білого м’яса з золотавою шкоринкою підкріплював худорляве докторове тіло. До риби він замовив вино, яке тут подають у зручних пляшечках умістом із чималий келих.

У потязі він заснув. Небагато втратив, адже потяг сунув тунелями й передмістями, як дві краплі води схожими на сотні інших передмість, із тим самим дизайном ґрафіті на опорах шляхопроводів і гаражах. Коли очуняв, за вікном було море, вузька світла смужка між портовими кранами, потворними будівлями якихось складів і доків.

«Шановний пане докторе, — написала вона до нього, — мушу зізнатися, що Ваші питання й те, як Ви їх ставите, викликають мою глибоку довіру. Той, хто знає, про що питає, може й сам собі дати відповідь. Можливо, Вам не вистачає — як каже прислів’я — тієї крихітної пучки, яка переважує шальки терезів».

Доктор замислився, що за таку пучку вона мала на увазі. Уважно перевірив це слово у словнику. Він не знав жодного прислів’я про пучку й терези. Прізвище вона мала чоловікове, але ім’я доволі незвичайне — Таїна, — отже, походила, ймовірно, з якоїсь екзотичної країни і такої ж екзотичної мови, в якій могли чудово функціонувати і пучка, і терези. «Звісно, було б найкраще, коли б ми зустрілися. До того часу я постараюся прочитати Ваше досьє та всі Ваші статті. Запрошую до мене! Це місце, де працював мій чоловік, і його присутність тут усе ще відчутна. Я певна, що це нам допоможе в розмовах».

То було невелике приморське селище, розтягнуте вздовж берега і прорізане прямим асфальтовим шосе. Таксі з’їхало з траси перед самою прикінцевою табличкою з назвою поселення — вниз, до моря. За шибками пропливали милі дерев’яні будиночки з терасами й балконами. Дім, якого він шукав, виявився чималим, найелеґантнішим на цій посипаній щебенем вулиці. Обгороджений невисоким муром, що густо поріс якимись місцевими виткими рослинами. Брама була відчинена, але він попросив зупинити таксі за огорожею і, волочачи свою валізку на коліщатках, увійшов на посилане гравієм чепурне подвір’я. Його центром виявилося велике дерево, безсумнівно хвойне, проте за будовою схоже на листяне, неначе дуб, чиє листя з якоїсь причини змізерніло й перетворилося на голки. Він такого ніколи не бачив; його кора, майже біла, нагадувала шкіру слона.