Володимир Яворівський - Найдовша ніч Президента. Лягти!!! Суд іде…

…Говоримо про все на світі… Кризу… дефіцит професіоналів у центрі та на місцях… Про демаркацію спільних кордонів… Про власних дітей… Зачепилися за Хазара… Він зневажливо скривився і зненацька відкрився: його кримінальні справи встигли вивезти до Москви… І зіслизнув з цієї теми…

…Заманюю його на газ…

Нарешті!

Цей, завжди засупонений на всі ґудзики, постійно захований за маску напускної величі, наполеончик раптом дістав пляшку масандрівського вина – його ровесника, вправно відкоркував, налив у великі кришталеві келихи… Перед цим м’яко перейшов на Ти.

«…Понімаю, как тєбє трудно, но я поддєржу. Давай вип’єм за мінімальную цену для… тебя… Сбросіш мнє на пшенице…» Він майже вигукнув: «Двєсті восємдесят чєтирє!»

…Хвацько випив, а я пригубила… Він відійшов від протоколу і поцілував мені руку…

Через дев’ять днів ми зустрічаємося в Кремлі, наші господарюючі суб’єкти підписують угоду…Ми тиснемо руки, усміхаємось на камери… Заспокоюємо західних газових наркоманів… Тріумф!

Але на день і годину підписання вигідної Україні угоди зникає керівник державного газового господарства Піддубний, український господарський суб’єкт… Президент України терміново відкликав його до Києва, навіть прислав свій літак…

…І тоді російський прем’єр знову одягає холодну маску, стає трішки вищим…

«Чєтирєста восємдєсят! І ні цента ніже для хохлов!»

Він став холодним, як мармуровий пам’ятник на морозі… Я зрозуміла – не поступиться…

…Тричі прилітала і просила… Закам’янів… Україна задубіла від холоду. А його пропагандистські лайномети перед світом перетворюють її на колоніальну, не здатну вирішувати елементарні проблеми, резервацію…

…Український лже-президент потирає руки: прем’єр змушена благословляти невигідну угоду… Ніде не дінеться…

…Газ пішов в Україну і в Європу… Наша економіка вистояла…

Що ж скаже завтра Горщик?

Наглядач одразу вцілив ключем у замок камерних дверей. Його сонна пика всунулася в пройму камери:

– Подсудімая Тіщенко! Одєвацца – і на виход!

На годиннику 4.10. Куди в таку рань?

Наглядач ніби прокинувся. З сонної мармизи проступило чоловіче обличчя. Він облизав пошерхлі губи і шепнув по-людському:

– На суд велено. Будуть тримати на спекоті в автозаку, а тоді в кам’яному мішку аж до начала засіданія. Більше нічого не знаю…

Настя засукала сильними селянськими ногами, пошкребла стегна і впалого живота з великим розвернутим пупом. Соковито, але брудно лайнулася до когось. Тоді розтулила повіки, масно позіхнула і знову заснула, натягнувши на очі запрану тюремну ковдру, зацеровану в кількох місцях.

Яна вже знала, що найбільша мука для неї – чепуритися в тюрмі.

…Ходити в модельних туфлях на високих обцасах на фермі у гноївці… Лізти на дерево, яке спилюють… Бігти на лижвах по сухому асфальту… Наводити макіяж в смердючій тюремній камері о… четвертій годині ночі… А треба, Яно. Треба! І для прихильників. І для ворогів.

Тільки б не заснути на суді. Третя доба безсоння.

Яна дістала з косметички маленьке люстерко, але довго боялася зазирнути в нього. Коли потрапляєш в компанію сліпих – заплющуй бодай одне око. Коли хочеш побачити своє зображення в тюрязі – затуляй обидва.

Вродлива, худесенька, як очеретина, жіночка, що дивом проникла до зали суду і в перерві непомітно тицьнула мені записочку. Так і не прочитала її. Ну ж бо’. Що там?

«Кожен листок у дерева порахований. Кожен листок відає, для чого він у зеленого дерева. Що ж тоді казати про людину?! Добрий кінь наперед знає, на який камінь покладе копито. Так і Ви йдіть своєю дорогою. Мудрість, мужність і патріотизм допоможуть Вам пройти її гідно і повчально для інших. Ваша справа непереможна! Всі вони разом бояться Вас однієї.

Руслана. Колишня дружина прокурора Крайка».

– Ей, ти, зашифрована! [83] Зашифрована – незрозуміла, загадкова. Скоко мона красіцца? – ревнула з порогу тюремниця. Мабуть, поблизу начальство. Старається.

Химерний чолов’яга цей підполковник Мішко. То він звичайна рабська прислуга, євнух в гаремі, то він повелитель, зверхній падішах. Навіть не спокусник, не зальотник, а саме зверхник, начальник. Розумію складність його ситуації і поведінки. Він приставлений до мене, як пастух, що мусить доглядати, годити мені і зберігати мою цноту до «Дня Нєзавісімості». До того ж у нього зрослися на переніссі брови. Щось від вовкулаки. Так вчила бабуся Ксеня: зрослі докупи брови – це крильця, на яких душа перевертня перелітає з вовка до людини і навпаки… Вбити його можна лише срібною кулею. Чи знає він про це?