Володимир Яворівський - Найдовша ніч Президента. Лягти!!! Суд іде…

Вони довго пливли у смердючому трюмі, їх гойдало, нудило, блювали. Висадились на дикий спекотний берег. Ісай, що пережив голод 33-го, дурів: за десять вбитих і закопаних (це ж м’ясо!) кроликів платили невідомий нікому долар. Ісай навчився вбивати їх двадцять, тридцять на день. Тоді сорок. Долар до долара, доларчик до долара. А раптом знову Голодомор! А раптом – знову Сталін! Повернення до Союзу!

За дві тисячі доларів Ісай купив сімдесят гектарів австралійської земельки. Посадив на ній ліс. І через п’ятдесят років уже був мільйонером.

Коли Україна озвалася своїм прагненням бути державою, Ісай також збудився до іншого життя. Послав братові Філонові першу посилку хусток, вишиванок, іконок, заборонених релігійних та історичних книжечок. А тоді запросив його до Австралії, в передмістя спекотного Перту.

Філон, знаючи, що його син Павлунько є українським професійним революціонером, відчуваючи, що борці за незалежність є недоторканними для міліціонерів та митників, оформив собі поїздку до Австралії.

Він привіз звідти купу вишитих сорочок, писанок, овечу дублянку з австралійських овець, кілька небачених тоді в нас металевих баночок пива, дві порнокасети і презервативи «з вусиками». Та ще кілька забутих в Україні пісень.

Але все це нічого не важить перед найцікавішим. Філон контрабандою привіз із Австралії двох Райських птахів, що їх подарував дядько Ісай своєму знаменитому небожеві Павлові. Той спершу іронічно поставився до подарунку, чекав чогось дорожчого, знаковішого як для патріотичного лідера і родака – хотів випустити птахів к лихій матері, бо людині такого публічного рівня продавати їх не випадає. А тут у них саме почалося кльочення. Вони стали таке витворяти, що Павлуха Мовчун не займався високою політикою, не писав віршів, а невідривно спостерігав любовні ігриська Райських птахів.

У самця, розцяцькованого в усі бачені політиком і поетом кольори, хоч домінував густо-фіолетовий із іскристим виблиском, були диковинні кольорові дротинки чи шнурки, що росли чомусь із голови. Від любовної пристрасті вони нервово опускалися і підіймалися знову, він при цьому гучно по-розбійницькому присвистував, підмітав крилами днище клітки перед самичкою, що пишно, королевою йшла попереду. А тоді самець вчепився лапками за верхню решітку клітки, повис донизу головою, вихльоскував крилами, ніби аплодував своїй коханій, лоскочучи її химерними шнурками-дротинками, що росли з його голівки.

Ще мить – і він м’яко падав на неї сторч головою, і вони обоє зливалися в любовній пристрасті.

Паша Мовчун збуджувався і возив мотоциклом коректорку міськгазети «Вільна Бережань» Ладу в лісок, де у видолинку росте плантаційка папороті.

Отоді поет Мовчун передумав випускати Райських птахів на волю, бо вони надихнули його на поему або цикл віршів для бережанської газети, котра друкувала майже все, що він написав.

Павло робив вирізки з цієї газети, зшивав їх і в такий спосіб розповсюджував між міським начальством, сусідами та однопартійцями, називаючи це «самвидавом».

Коли суддя Лаврентьєв зник із Бережані, а потім появився на всіх екранах телевізорів, судячи Яну-Улюбленицю, Павло Мовчун, як політик, що на той час очолював мертву міську «Просвіту», в яку донедавна входили вчитель історії, вчителька української мови і літератури Мар’ян та Мар’яна, м’ясник з базару та директор місцевого музею Тараса Шевченка Кость Шевченко і, звичайно – голова «Просвіти» із дружиною Любою та усією родиною.

Також він встиг очолити партію тоді ще не підсудної Яни Тищенко – П’ЯТЬ (Партія Яни Тищенко). Треба було знову йти на передову, очолювати рух за визволення опозиційної лідерки, якої, як смерті, боїться президент та його челядь. Така вже доля справжніх українських патріотів і демократів. І в столиці. І в пристоличних містах. І в провінції. Така доля – і нічого не вдієш, пане Мовчун!

Тому в його Райському саду щовечора засідала нова Бережанська організація РВУ (Рада Визволення Улюблениці), куди влилися місцеві партія П’ЯТЬ, «Просвіта», залишки «Рідної України» та РВУ. Тут вирували могутні пристрасті: сам Пашко обурювався продажністю аморального покидька Лаврентьєва, м’ясник Геник – жорстокістю презека Хазара, котрий знущається з розумної жінки, розуму і біополя якої боїться. Директор музею Тараса Шевченка Кость Шевченко проклинав попередника Хазара – Павла Глущенка. Мовляв, він своєю зрадою привів до влади Презека, і саме на його прохання справжню соратницю неправедно судять. Учитель історії Мар’ян разом зі своєю нареченою Мар’яною – новою вчителькою української мови та літератури – наполягали, щоб формувати рух опору режиму із простолюду і йти пішою колоною до Києва на барикади, бо завтра пересадять всю опозицію і тоді – кінець Україні!