Володимир Яворівський - Найдовша ніч Президента. Лягти!!! Суд іде…

Янина душа, що за довгий судовий місяць втомилася від напруги, відчула таку полегкість, вивільнення, впевненість у собі, що прагнула відгукнутися на гулкий історичний дух тисячоліття української історії під банею Святої Софії. Цей дух історії був зараз майже матеріальним – густим і оскоминно прохолодним, манким, що перетворював Яну на маненьке людське створіннячко, а то й розумну, спритну комашинку, що не лише мусить вижити сама, а й допомогти врятуватися іншим.

Вона ще раз помолилася, попросила прощення і рішучим видихом задмухнула недогарок свічки, що теплим воском гріла їй правицю.

Як тільки запала темінь у соборі, Яна відчула під куполом Софії лунке шамотіння крил якоїсь птахи. Навіть встигла подумати: кажан живе у Софії! За тисячоліття тут могло поселитися будь-що. І кажан, і душі київських князів, і шуліка, і вільний дух української нації, і чорнющий крук голодомору, і колгоспні горобці…

Хай собі живуть. Жаль, що не маю при собі хліба.

Вона ще раз підняла голову до Ісуса, заплющила очі. І відчула, як важка, наче камінь, птаха сіла їй на праве плече. Яна не злякалася, ніби чекала цього, як полегшення, як підсумку каторжного вечора.

Завмерла. Підвела погляд до Оранти, що тьмаво світилася з головного вівтаря. Яна вперше побачила вишитий український рушничок у Богородиці за поясом. Німб не світився, а вилучав ніжне золотаве тепло над головою Оранти.

– Ти ще можеш розминутися з Бідою. Ще маєш шанс. Можеш відійти в тінь. Вони від тебе цього чекають. Вирішуй. Сьогодні ще все залежить від тебе. Згодом буде пізно, – хриплуватим, дуже якимсь давнім, надтріснутим, але людським голосом сказав Хтось.

Яна розплющила очі.

Повільно знову вбулася в темряві.

Побачила в себе на лівому плечі Жінко-птаха зі згорнутими крилами і гострими кігтями, що вп’ялися в її ключиці. Без болю. Чомусь не було страшно. Навпаки. Ніби сіла зачарована зозулька чи маненький соловейко. Якщо сіли – нехай сидять. Легенькі і – мої.

Гамаюн, [73] Міфічна українська жінка-птиця, віщунка богів. Вперше згадується в XVI столітті. подумала Яна.

Міфічна Гамаюн.

З Велесової книги. З дощечок.

Гамаюн!

Навіть не сподівалася, що колись побачить цю зачаровану, мабуть-таки, міфічну, витворену уявою наших предків, котрі птахів на дереві сприймали, як листя, котре відлітає у вирій, а тоді повертається весною – Гамаюн.

– Але хто ти? Жінка? Птах?

– Я з тобою. Не бійся. Я – Душа. Святої Ольги. Я пережила горя більше, ніж ти і, як бачиш, не вмерла зовсім. Живу. Не бійся. Головне – не боятися. Я теж не знаю, хто ти. Але послухай, кажу тобі:

Б’є крилами Мати наша Слава і велить нам іти до січі.

І маємо йти.

І нам ні до банкету, ні до їства борошняного, ні до м’яса смачного,

і маємо спати на сирій землі і їсти траву зелену,

доки не буде Русь вільна і сильна.

Іще тобі кажу, Жінко:

Ми – русичі і маємо гордитися походом нашим

і триматися один одного, битися до смерті правої.

На те, що згадаємо Дарія Перського, який на нас прийшов

і побив нас через наші роз’єднаність і усобиці…

І Гамаюн стрепенула яскраво-строкатими, замашними крильми, хвиля густої прохолоди вдарила Яні в обличчя, жінко-пташка облетіла груповий портрет родини Ярослава Мудрого.

Описала дугу довкола Євхаристії.

Торкнулася щокою Архангела – Ісусового охоронця й послушника.

І зникла в густій сутінні купола.

– Яно Іванівно! Ваша мама… На залізничному вокзалі… З вагону забрала «швидка»… – прошепотів за спиною водій Борис.

– Шо на фронтах? – завчено і байдуже, наче й не чекав відповіді, запитав Артур Михайлович у запрілого Першого помічника Льоні з Красного Луча, що по-школярському шморгав носом і цим викликав жалість, котрою навчився користуватися на свою користь.

– Смєлость города бєрьот, пане Президент. З Вашим іменем! – з напускним пафосом видихнув Леонід. Він знав, що Президент іронічно ставиться до української мови, але любить посмакувати кількома її висловами: «пане Президент», «геліокоптер», «незалежність», «позбавлення волі»… Тому й панепрезидентив так часто.

Леонід виріс на Луганщині, в україномовному кутку Красного Луча, закінчив філологію Донецького університету, мову знав добре. Навіть обережно любив її, розмовляв дома і дитину віддав до української школи, переїхавши до Києва.

Під час останніх президентських виборів його занесло в стан Хазара, бо хотів заробити грошенят на добудову дачі у Трипіллі біля Дніпра. Писав для Хозара виступи українською мовою, але російськими літерами і проставленими червоними наголосами. Отак потрапив у другорядні помічники. Щоб його не запідозрили в хуторянстві чи й націоналізмі, він на службі користувався хазарським суржиком. В Адміністрації це навіть було модно. Але дома – тільки чиста українська.