Володимир Яворівський - Найдовша ніч Президента. Лягти!!! Суд іде…

Ще два роки тому, до навали, можна було зводити кінці, мати якийсь зиск. Склала ж грошенят на Касін вступ до Академії (за направлення від обласної міліції захабарили п’ять тисяч доларів через нашого депутата облради). Вантажну «Славуту» відкупила у вдовиці інваліда з Антополя…

Отримає Каська диплом, зароблятиме на хліб – замкну нашого генделика до кращих часів.

Насадимо на пайових гектарах бараболі та кукурудзи, вигодуємо з Петром пару поросят, заллємо смальцем діжечку м’яса для себе, навудимо ковбаси й шинки, мотнемо з цим двічі на рік на Привоз до Одеси. Проживемо якось. Поки ця орда відступить назад, у свої землі.

Доця з розгону вскочила на переднє сидіння «Славути», аж та з рахітичним скрипом загойдалася. Треба міняти немічні, сухі амортизатори. Давно пора. Але за що?

– Салют, мамусько! Вибачай, що проти ночі зігнала з гнізда.

– Тільки б мені біди та горя! По що приїхала і чи надовго, моя квітко? – Мама акселератором роздрочила сухотну «Славуту», різко відпустила муфту щеплення, і драндулет стрибнув з місця, ніби козел, перед яким був глибокий рівчак, котрий треба перескочити. Катерина сахонулася назад, впершись рожевим ранцем у сидіння.

– Мамцю! Не дай йому злетіти, бо не сядемо в Теклівці. Залетимо до Молдови, Йосип на Говерлі!

– Я лиш вчора звідти. Двісті літрів кріпака купила для теклівських кендюхів. Витрусила гаманця до дна. Ще двадцять вісім гривень винна Маріуці. То з весіллям, Касю, не квапся, не витягнемо зараз навіть на селянському рівні. Протримайся ще, поки ці чужаки при владі… Протримайся, доцю. Погуляй іще. – Мама обняла двома руками кермо, налягла на нього все ще пишними, тугими грудьми і раптом загонисто заспівала:

– А я собі гуляю, як рибка по Дунаю… Як рибка з окунцями – я молода з хлопцями…

Катерина тихенько підтягнула мамі, скинула ранця на заднє сидіння, покрите гуцульським ліжником. Перед очима в неї розгойдувалася маленька іконка на жовто-блакитній нитці. Кася взяла її в руки, вдивилася. Це була її фотографія. Вона обняла маму так міцно, що та ледве втримала кермо й одвела машину від глибокого кювету.

– Я не по гроші, мамо. Я – по мамцин розум і раду. У Києві на вокзалі купила пляшку «Таврії», два бублики і шоколадку. Давай заїдемо в М’ятну Яму та поговоримо без тата. Ти ж у мене ще й подружка, правда?

– Їй-бо-присій-бо, [70] Їй-богу (теклівське). ти вже, дівко, хочеш заміж!

– Низько береш, мамцю. Пропонують більше! Та про це у М’ятній, де ти мене зачала з покійним татом… І пом’янемо його.

– Ох і закрутила ж… Йосип на Говерлі…

Яна до знемоги намолилася і накаялася перед Господом, перед Орантою в жовто-блакитних строях, з руками, піднятими для обіймів цілого народу. Яна високо закидала голову, звертаючись до Ісуса Христа під високим зводом купола, але не бачила в темряві його лику. Знала: ось там він, над нею, з величезними печальними очима, що набачилися усіх скорбот світу і людства.

Вона часто тут бувала як голова уряду, на різних урочистих оказіях, переступала поріг Святої Софії з невимовним трепетом, що гарячковито розтікався по всьому тілу, але тільки одного разу підвела погляд на Ісуса з благословляючим жестом, з книгою, пригорнутою до серця… І не очі – очища, переповнені смутком і добротою.

Яна ревно просила в Ньогопробачення за всі великі й малі гріхи, які визнавала за собою.

І що, народившись в Україні українкою, до двадцяти п’яти років була байдужою до неї, мала її лише за умовну географічну територію в складі імперії, не володіла її мовою, а вистачало послуговуватись «язиком». Та й звідки мені було знати тебе, Україно, звідки?

З робітничого передмістя зі старими бараками, збудованими полоненими німцями, де вранці всі бігли на зміну до металургійних заводів, а ввечері повертались, ледве волочачи ноги (жінки, виснажені працею і відстоявши чергу за хоч якимсь харчем, а чоловіки – вже п’яні)? Із примітивним суржиком на устах. Яка там у дідька Україна? Яка!

Тато покалічився на заводі і швидко спився, і помер на автобусній зупинці того дня, коли я поверталася зі школи, першого вересня, щойно пішовши до першого класу. Ми залишилися удвох з мамою – прибиральницею в технікумі.

Отака Україна. Прости мені, Боже, прости це невігластво. Росла, як лобода при дорозі. Із запізненням я прийшла до тебе, Україно, тому повинна покутувати. Таких, як я, в тебе мільйони. Ми прокинулися лише в дев’яностих. Просиналися важко, болісно, як після летаргічного сну, після анабіозу. Далеко не всі. Багато хто залишився у звичному для нього стані.