Володимир Яворівський - Найдовша ніч Президента. Лягти!!! Суд іде…

Так собі міркували в сім’ї, в надійному товаристві та в галасливих хмільних компаніях бережанці…

І – раптом заходиться на справжній суд!

І судитиме нашу Ульку бережанська мара, потороча. Не суддя, а устілка, гандон, покидьок, жувачка, патик, заколесник і т. д…

Дехто заспокоював: та Яська його втопить упівсили.

Але чому Ростик Лаврентьєв? Та ще й Лізка звільнилася із суду й зникла з Бережані.

Мізки бережанців не витримували напруги. Думали. Пили, гризлися до бійок, спали. Любили своїх і чужих жінок. Знову думали і пили: хто? Чому саме цей сірий чужак – Ростик Лаврентьєв, який випадково прибився до Бережані? За що така ганьба і прогрішення бережанцям? За що?

За те, що ми – українці?

– Не готова. Треба подумати, пане генерале. – Кася звично наставила свої невідпорні бірюзові очиська із підвечірньою сутінню на облізлого, як комір на бабусинім Ксенинім пальті, дядечка, заброньованого в кітель із золотавими галунами.

– Генерал-полковник! Наступне звання – генерал армії. Вищого в нашій країні немає. – Гомельський натужно підвів погляд на рівень Касиного обличчя, але не втримав, не зафіксував, і той знову опустився на обтягнутий вишневим сукном стіл. – Міліцейські звання ти вже проходила в Академії, чи вам таких дрібниць не викладають? Уявляєш, студентка Академії Міністерства внутрішніх справ держави на грудях Головнокомандувача цієї ж держави. Не чужої, а нашої…

Катря не уявляла, як це можна спати на грудях у мужчини, Йосип на Говерлі! Маленька дитина у матері на грудях, на м’якеньких цицях – це нормально… Це вона розуміла.

– Дозвольте мені подумати, пане генерал-полковнику.

– А про що тут думать, курсантко?! Щастя привалило! Пруха! Лови кайф! Малина може не повторитися. – Гомельський навіть звівся на прямі, і цим ще раз мимоволі підкреслив низькорослість. Краще б сидів, подумала Кася.

– Навіть у такому щасливому випадку я повинна подумати, пане генерал-полковнику. Головнокомандувач не зрозуміє, якщо я зроблю це абияк. Цього не можна допустити. Не мо-о-ож-на-а! – курсантка Любінецька підтягнула довгі, налиті юною силою, дурманно красиві ноги, і коліна зійшли, як два місяці.

– Мішко оставив тебе на літню практику в столичному райвідділі. А я забираю в міністерство. Можеш на пару тижнів саконути на море, в наш санаторій. Мішко все організує. І санаторій, і гроші, і одяг. Я дарую тобі банківську картку. Можеш користуватися. Пізніше, після… Нєзавісімості рахунок буде поповнюватися. Але дивись мені, добре дивись, щоб Мішко не сколупнув, то такий прохіндєй, що незчуєшся, як залізе, гадина. Витерпіла двадцять років, продержись ще місяць. І будуть виконані всі твої хотєлкі в натурі. Аудієнцію закінчено, курсантка Любінецька.

Міністр, звівши догори коротеньке руків’я, потягнувся і масно позіхнув. Кася не помітила, в який спосіб він викликав підполковника Мішка, але той випірнув у проймі дверей і козирнув з порогу.

– Що накажете, пане міністре?

– З цієї хвилини тобі наказує вона. Тільки дивись мені, в три ока дивись, не чіпай, бо твої яйця собакам викину!

Мама зустрічала Катерину у Вапнярці посеред ночі з якогось заблудлого потягу, що кволо чвалав з Московії на південь Малоросії, везучи п’яненьких, а то й п’яних курортників до моря і сонця. Каська зателефонувала вчора ввечері, через день після зустрічі з міністром, щоб мама зустріла її. Віруня Любінецька – власниця Теклівської розливайки і мамця тяжко красивої [68] У Теклівці кажуть тільки так: тяжко гарна, тяжко щаслива, тяжко добре… Єдине пояснення – така гарна, що аж тяжко. Отакий діалект. дочки-нареченої, про цнотливу незайманість якої знали в селі всі, хто хотів щось знати, завела свою синью, як нічний горщик «Славуту», і, дякуючи бездощів’ю, навпростець пригазувала ґрунтовими, закуряченими дорогами до Вапнярки.

Віра дивувалася, бо дочка телефонує (Божечку, яке добро ці мобілки! Яке щастя!) їй майже щодня; щоб не фітькати гроші, вони говорять коротенько і по-діловому, то Кася казала, що практикується і приїде на канікули лишень в середині серпня. Либонь, гривні закінчились, або нагледіла якусь літню одіж чи взувачку. Мабуть, завтра й поїде моя красунька. З нічим.

Не маю що дати їй. Виторгу в Теклівці як кіт наплакав чи миша всцялалася, одні боржники-винуватці, що ховаються від мене й обходять десятою дорогою, або, як кажуть у нас, «поза вуйкові городи».

Теклівка геть озлиденіла. Лишень пенсіонери та вчителі отримують якусь копійчину, та й ту затримують на два-три місяці. Кілька хазяїв, що роблять для одеського Привозу знамениту вуджену ковбасу і мають живу копійку, до нашого генделика не ходять. А податок заплати та ще й податківцям дай, пожежникам дай, в райдержадміністрацію – дай, санепідам теж дай! Йосип на Говерлі! Електрикам налий, сільрадівцям – теж задарма. Якби Касюня не вчилася – закрила б я цей гамбарас [69] Морока, клопітна справа (теклівський діалект). до чортенної матері.