Володимир Яворівський - Найдовша ніч Президента. Лягти!!! Суд іде…

Я ж переходила з одного життя в інше. Переходила з острахом, повільно, ніби боялася, що воно мене не прийме, тоді ще таку ніяку, себто «нікаку».

Мене лякали тодішні радикальні патріоти. Політв’язні – зрозуміло, люди-одчайдухи, самозреченці задля ідеї Незалежності. Левко Лук’яненко, В’ячеслав Чорновіл, Михайло і Богдан Горині, Михайло Косів, Панас Заливаха, Микола Горбаль, Ігор Калинець… Але ж звідки взялися інші революціонери, які були тут, де й ми, по цей бік колючого дроту, де нібито вільні, не в підпіллі? Однак перші і другі згодом у більшості стали моїми союзниками.

Прости мені, Господи, такий довгий духовний блуд. Прости.

Прости і за вигиблу душу мого ненародженого синочка. Непрощенний гріх. Виросла в безпросвітніх злиднях, на мамину мізерну платню. У студентські роки єдина моя обновка – газовий шарфик, і незмінні, єдині темно-синя спідничка та рожева кохтинка.

А на початку дев’яностих ми з Ігорем ризикнули взяти кредит і розпочали свою справу на енергетичному ринку. І нам так повелося, аж голова обертом! Я завагітніла. І довго вагалася: залишити чи звільнитися? Кілька разів приймала рішення – залишити! Однак Ігорева впертість взяла гору. Фірма саме залізла в авантюрний проект із Дрогобицьким нафтопереробним, моя декретна відпустка могла довести нас до банкрутства. Я пішла до гінеколога.

Пробачте мені, Ісусе і свята Марієчко. Продала душу дитячу клятій Момоні… А проект все одно провалився.

Та найбільший мій гріх – дозволила Хаму з його дикою ордою захопити країну. Після їхніх кривавих бенкетів, після десятків тисяч розстріляних, закатованих, закопаних у терикони і смітники конкурентів – вони повністю залякали і окупували свою депресивну пролетарську вотчину на східній окраїні щойно відновленої держави. Півтора десятиліття вони тупо і за безцінь потрошили державну власність, нагромаджували тіньові капітали, перерозподіляли їх за «понятіями» жорстокішого і нахабнішого. А тоді походом пішли загарбувати всю Україну, помінявши кастети і пістолети на партійні квитки, спортивні костюми і шкірянки на «кардени» та «бріоні».

Наша красива революція була проти них. За Третю Україну. Сильну. Українську. Придатну для життя нашого простолюду. Інстинкт самоозбереження нації диктував нам тодішню поведінку. Я не висувала свою кандидатуру проти Нарциса-проповідника, я хотіла, щоб ми перемогли, щоб зупинили цю останню навалу з Дикого поля.

Ми виграли тільки битву, але мали всі шанси виграти війну, однак Лжемесійка, всівшись на найгоноровіше сідало – злякався їх. І замість того, щоб кількох із них, які здійснили найважчий злочин – замахнулися на територіальну цілісність та суверенність держави – віддати, тоді ще діючому, правосуддю – він капітулював перед ними. Залишив за собою газ – «президентський бізнес». Сів на їхні дурні гроші. Віддав їм прокуратуру, митницю, кордони. Віддав у повне володіння південно-східні землі. Вчорашніх «братків» фактично визнав своїми побратимами. Я сказала йому, що це – зрада народної революції. І стала його ворогом.

Чи може рухатися вперед, розвиватися країна, у якій президент воює із своїм же прем’єром? Ніколи! Так і сталося. І українці запали в глибоке розчарування, в такий соціальний песимізм і зневіру, що проголосували «на зло собі», на чужу радість. Ганебно програвши перший тур президентських виборів, він щосили кинувся підтримувати Хама. Недавно ще головного свого ворога.

Я була приречена вигравати президентські вибори! Приречена! Моя провина в тому, що в команду наповзло манкуртів, яничар. Яким штатним патріотом був багато літ Молчанов. Чи буковинський Соловій, чи львівський Балабол, чи харківська Ярмулка…

Прости, якщо можеш, мені, Україно. Винна! В якійсь дурній довірі і вірі в перемогу прийняла їх за українських людей. А вони за гроші працювали на Хама. Перебігли на бік ординців. Винна. Ґава! Розслабилася: думала, що всі свої, як під час революції!

Годі скніти, молодице!

Для них інтелект, совість, мораль – то ознака слабкості.

Я – тваринка сурікат. Випадково вичитала про неї в новелі українського прозаїка й оніміла: це єдина жива істота, крім людини, яка здатна захищати свою територію, себто – батьківщину, до останнього подиху. До останньої кровинки. Вигнати її зі своєї вітчизни неможливо. Загине, але не залишить ворогові. Я не бачила її живою, лишень на малюнку, але полюбила.

Я – сурікат. І вони це знають. І тому тремтять від страху. Боягузи – найжорстокіші істоти. Від них можна чекати найгіршого, надтваринного. У Меркель три охоронці, у Хазара – біля двохсот. Це показник рівня страху перед людьми.