Володимир Яворівський - Найдовша ніч Президента. Лягти!!! Суд іде…

– Слухай, вона справді Скажена Вовчиця. У неї нема страху! Хіба не понімає, що ми загнали її і спрацює капкан? Вона вже в моїх руках, а ще, бля, огризається, кусає за руку. А должна ж лизати, лизати! Всьо! Давай команду. Заткнути ротяку! Під час суду вона лізе на екрани, розкидає провокаційні інтерв’юхи. Підбурює людей. За ґрати! В СІЗО!

– Дано всі розпорядження, пане Президенте, нащот позбавлення волі. Лаврентьєву вже знайшли квартиру в Царському селі, виділили охорону. Готовий до подвигу.

– Проконтроліруй, щоб усьо чотко.

– Тільки зря ми віддали таможку лже-союзникам. Велике бабло тече сквозь їхні пальці, а пользи нам, як Ви кажете, комар набздів… Пацан зажрався, пане Президенте. І вождів своїх – лєваків запакував – зельоними задніцу підтирають, але не діляться. Треба мінять. Не тільки треба, а й нада, пане Президент. Є надьожна кандидатура з наших.

– Не торопись. Коміки [77] Комуністи (політичний сленг). можуть розвалити наш моноліт. Без них у конюшні [78] Парламент. рискове большинство. Рано. Перед виборами якщо підуть в опозіцію, тоді ми йому – підсрачника. А може – до цюпи. Посадимо і всьо заберьом…

«Славута» вскочив у засохлу після весняних злив колію, що вела до днища М’ятної Ями, і мама вимкнула мотор. Машина котилася сама, гуркочучи старими, спрацьованими нутрощами ще голосніше ніж тоді, коли торохкотів мотор. Кася здогадалася: мамця буває тут, бо добре знає дорогу… На здоров’я, мамусько.

В’їхали в густу траву з високими мітлами коров’яка і деревію, що бігли навстріч світлу фар, з них вискакували коники, вилітала комашня, вифуркували дрібні пташки. Зупинилися біля джерела, що тьмаво засвітилося під місяцем. Альтанка, яку щороку напровесні лагодили теклівські чоловіки і хлопці перехнябилася набік, крізь протрухлу дощану підлогу буянила кропива. Жебонливо дзюрчав потічок із джерела, впадаючи в очеретові зарості, де ще недавно було озерце, а зараз лишень величенька, заросла ряскою копанка.

Про М’ятну Яму кожен теклівець має свою, обов’язково душевну, інтимну, історію, про яку не кожному і розповіси. Через М’ятну Яму пройшли всі покоління корінних жителів Теклівки. Зрештою, приїжджі також, якщо в них була душа, що здатна одгукнутися до іншої душі. І тіла також.

У Теклівці М’ятну Яму згадували дуже, сказати б, ощадливо, бо це викликало в кожного чоловіка чи жінки (незалежно від віку) велику низку асоціацій, спогадів, болю, щемких, лоскітливих кольок у лівій частині грудей.

«Було та загуло», – зітхають старі. Ну та й шо, і батьки наші туди ходили і їздили», – деруть носа середульші теклівці. «А ми хіба гірші за дідів і батьків. Гайда!» – закидають ногу на велосипед, де вже сидить, виблискуючи білими, майже люмінесцентними, литками однокласниця, школярі-старшокласники. А ще менші заздро дивляться їм услід і хочуть швидше рости.

М’ятна Яма! Про неї може говорити вголос лише той, хто через неї по-справжньому пройшов.

Пройшла через неї і Віруня Любінецька (за метрикою Красюк, типове теклівське прізвище, як і Любінецька, вони майже однозначні в Теклівці). Було таке дурманне бажання і в Касі на другий день після випускного вечора.

Зараз вона згадала все до дрібниць. Катеринка вже знала не лише те, що вона красива, а й що вона дуже, по-теклівському – тяжко красива. Що в неї глибокі, бірюзові, зі сріблястим полиском і сяйливою глибиною очі. Чар цих рідкісних очей ховався у ледь вловимій, ніби навмисній, майже не помітній, а все ж помітній розкосості, іноді – навмисній. Тому вона дивилася на людину ніби об’ємно, ніби обіймала, а не плоско, як на малюнку. Великі, викочені стручки стигловишневих губ, про які в Теклівці казали: «гля’ яка налита ґемба, все життя можна цілувати!» Тонка, що м’яко перетікає в округлі клуби, [79] Стегна (теклівськй діалект). талія. Це від мамці, вона в мене й досі он яка красунька-молодичка. Татусь (вітчим, але тато!) досі танцює біля неї, ніби йому не віриться, що має за дружину.

А груди! Вже потім вичитала в Інтернеті, що це тип «ананас». А що вже пружні – розстібаю ліфчика, а вони вистрілюють на свободу. Така вже в нас «консістуція», казали мамця і бабуся Ксеня. Отож, знала, що дуже, тяжко красива. Але що їй ця краса принесе в житті, не здогадувалась.

Минулої осені до Теклівської школи призначили вчителем малювання молодого художника-галичанина Романа Микитовича Безпалка. Стрункий, акуратні вусики, борідка, джини в обтяжечку з вишитими ногавицями, вишнева шкіряна курточка. А ще красивенні жести, летючі змахи рук, ніби пензликом водить по полотні. І всотуючий у себе погляд, від якого, починаючи із шестикласниць, у дівчат підкошувалися ноги.