Володимир Яворівський - Найдовша ніч Президента. Лягти!!! Суд іде…

– І квартиру поза чергою, пане міністре? – запитала Катря і надпила ще теплу каву, яку приніс їй молодцюватий капітан з приймальної. Те, що міністр не відреагував на її незгоду про бідність батьків, розхоробрило Каську.

– Конєшно! І квартіру швидко дамо холостяцьку, а як вискочиш замуж, то більшу, – Гомельському здалося, що він уже намацав стежку. Контакт знайдено. Заглотнула гачок. Генеральська душа потепліла. Вперше за сьогоднішній день.

Закурив.

– Чому ж тоді запроторили до тюряги вашого попередника? Він теж лишень трішки допоміг, чи просто не заперечував, щоб його водієві швидше отримати квартиру.

– Садив його не я, прокуратура. Іде суд, можливо, виправдають… Та й судять його не за це, дєтка… – міністр зробив паузу, бо забув її прізвище; прочитав на аркушику – Катюша Любінецька.

Задзуменів соловейком урядовий телефон:

– Вийди в мою опочивальню! Бистро, бля…! Із-віні. Негайно! Наказую, курсантко! Презідєнт звоніт.

Гомельський погасив сигарету, тремтячими пальцями застібнув верхній ґудзик кітеля, встав, витягнувся на весь свій манюній ріст, став наче трішки вищим і, глибоко видихнувши, припав до слухавки.

Кася пошкодувала, що не стрималася і випалила міністрові, що думала. Завжди злилася на себе, але після того, як вже вистрелить людині правду межи очі. Ніхто за це не дякує, вона лишень наживає собі ворогів серед друзів та однокурсників, страждає від цього, але за першої ж нагоди зривається знову.

Ось і зараз. Ну, для чого? Ти ж лишень закінчуєш другий курс. Йому відрахувати тебе, сказала б моя бабуська Ксеня, як дурному з горба збігти. І вертатися в Теклівку із своєю «запечатаною», і чекати королевича з Крижополя? Все одно ж віддамся комусь, Йосип на Говерлі! Мабуть, до заміжжя. Он усі подруги вже браними заміж повиходили. І серед них є щасливі.

Манна небесна, Касю, сиплеться на твою загонисту голову. Але ж… Сама казала: нікому тут віддатися. І раптом ідеться про таку величезну Парсуну в Україні. Невже й після цього – нікому, Касю? Кому ж тоді іще в нашому хуторі? Кому, Катре? Я зовсім не знаю, хто і який він? Віддатися пам’ятникові, символу, якого дуже багато людей не люблять. Наша родина, наша кімната, наш курс голосували за Яну…

Катерина часто іронізувала серед однокурсників: «Я сьогодні сімнадцять разів віддавала честь офіцерам! Але не свою. Курсантську. Та скільки тієї честі в міліцейського».

Вона любила доводити, що «К» на погонах курсантів було її факсимільним знаком і сімейним гербом. Коли її допитувалися подруги, для кого береже свою дівочу обез’янку, блазнювала: віддала б хоч зараз, але нема кому, дівки. Абияк не можу. Аби-кому – гидую. Думаєте, таке це щастя триматися, думаєте, не хочеться відчути дурманні меди, які ви всі вже мали? Та кажу ще раз – нікому, достойному, вручити свої клейноди…

Багато однокурсників і ровесників думають, що вона не може скласти ціну своїй генетичній вроді, чекає принца чи царевича. Але Катря, звичайно ж, усвідомлюючи свою картинну красу, люблячи спалах очей у зустрічних чоловіків, котрі, зупинившись, довго озираються їй услід або тут-таки лізуть із примітивними, гицельськими залицяннями – не надавала цьому перебільшеного значення. Їй подобалося, що велика частина міліцейської Академії, її, другокурсницю, знає, чеше язики об її ім’я та персону, знає про її незайманість.

Двері до кабінету міністра були відчинені, і Катря мимоволі чула фрагменти розмови міністра:

– Моіх фіґашів, [33] Міліціонерів (жаргон). пане Президенте, буде більше їхніх старперів та молодих стоперів, [34] Дурень, тугодум (зневажливе, жаргон). захльобників [35] Дуже сильних симпатиків (міліцейський жаргон). ядовитої Янаконди… Замовкаю і слухаю Вас, пане Президенте.

Пауза. Голосне сопіння міністра.

– Виновен! Недодумався, Батьку! Ісправлюсь! Конєшно! Задушимо у два счьота. Заженемо у смур, [36] Розчарування, депресія (кримінальний жаргон). розсічемо. Не пустимо скотобусів [37] Автобусів (зневажливий жаргон). до столиці! Заведемо своїх сексотів у їхню отару. Мені потрібне Ваше благословення. Тепер ініціатива за мною, бо безпековець [38] Голова Служби безпеки. все врем’я запалює мені «червоне», перехвачує мої ідеї та ініативи. Тепер буду діяти, як Ваша правая рука.

Знову тиша. Ритмічне поскрипування крісла під міністром. Чикання настінного годинника.

Довго.

Слухає.

Приспічило!

Збігала до туалету в спочивальні, воду не зливала, щоб не шуміти. Не заважати розмові міністра з Президентом. Президент – мій перший коханець? Ого! Невже?