Галина Тарасюк - Сестра моєї самотності

Охоплена страхом і люттю на всіх і вся, надто на одурілий з відчаю багатотисячний натовп на пероні, готова була вбити кожного, хто посягне на моє місце у спасенному ковчезі вагона. Та навіть тоді, коли Київ зостався далеко позаду, а у вікнах попливли весняні розкішно-сонячні, не осмучені, навіть тінню від хмар, рідні простори, передчуття Апокаліпсису не минало. Жах, здавалося, біг слідом, назирці, важко дихаючи, мов загнаний звір, нагадуючи, що від кари Божої не втечеш…

Вже зовсім споночіло. Їдемо лісом, а здається, тунелем, освітленим лише фарами «Волги». Тунелем, що закінчується тупиком. Попереду — ще чорніша чорнота, і ні вогника, ні надії на нього. Чорнобиль… Уся країна — чорний біль… Ще одна чорна пляма на совісті усіх «колишніх». І Станіслава. Але що міг зробити, коли був хоч і ведучою, та все ж таки шестернею у державній машині? Не виводити людей на Першотравневу демонстрацію, відмінити свято по всій країні? Але ж тоді вся керівна верхівка республіки стояла поряд із Щербицьким і Кравчуком під смертоносним сліпучо-сонячним небом Чорнобиля! І не тікали! А хтось подумав, як-то було їм стояти на припорошених стронцієм трибунах, знаючи всю гірку, чорну, страшну правду? Усвідомлюючи, що це пекло, яке дихає смертю, з твоєї вини розверзлося у самому серці країни, а тому — на твоїй совісті? Не приведи Боже, таке пережити… цей жах, який не минає… Від якого не втечеш…

А народ тікав! Не лиш, як тепер кажуть, жони цекістів. Усі! Хто куди: у провінцію, в рідне село, на Кавказ, в Сибір… Ми ж із Сашунею разом із сім’ями інших урядовців півтора року змушені були перебиватися на правах біженців по санаторіях і будинках відпочинку Криму. Але й там нас знайшла біда: запалення щитовидної залози у Сашуні. На рахунок Чорнобиля лікарі спишуть і мій інсульт, і тяжкі ускладнення після нього…

Так, від судьби не втечеш… Тим більше потягом, який давно стоїть у тупику… І тепер ти, о, Олександро, безнадійно б’єшся у зачинені двері його нерухомих вагонів разом з тими, від кого тікала, згірш як від Чорнобиля, залишивши на пероні столичного вокзалу… Тих, хто ще недавно був для тебе абстракцією під назвою «народ» а тепер — суворою реальністю. Бо тепер ти теж — народ. І цю роль «великого німого», «масовки-жертви» мусиш терпляче зіграти «під завісу» у спектаклі свого життя. Така воля Всевишнього Режисера…

А від свого призначення, як відомо, теж не втечеш.

По спині біжать холодні дрібні мурашки-дрижачки: з дитинства боюся темряви. Тісніше кутаюсь у пальто, лякливо зиркаю на темні віконця. І… о Боже! А то хто там?! У вікні?.. Придивляюся… Боже! Спаси і сохрани! Із глибини тьмявого задзеркалля на мене дивиться… Лора! Вуста міцно стиснені, майже зціплені, але ясно чую її голос: «Бог карає за гординю, упосліджуючи до натовпу. І милує за гідність, підносячи до народу. Ти ще в путі, Саню, на півдорозі…»

— Що?.. Що ти хочеш цим сказати? — спонтанно обурююсь, але віддзеркалення тане, тихне голос.

— Ти щось сказала? — запитує стривожено Станіслав.

— Нічого, лиш хотіла запитати тебе, як так сталося, що ми з тобою, такі мудрі, вчені, зовсім не дурніші і не гірша за інших, зосталися, як у тій казці, коло розбитого корита, чи то пак — за бортом «Титаника»?

Але мудрий Соломон — Станіслав мовчить, хоч справді, тоді, у 90-му, ми почувалися так, як на кораблі, який нагло йшов на дно… Сьогодні, через три роки, відчуття катастрофи перетворилося на гірку реальність. Ми справді опинилися за бортом не тільки корабля-держави, а й — життя! Чи може, то лиш так мені задається? Ти мене чуєш, Станіславе?!

Але Станіслав мовчить, вдає, що не чує. Однак, о, Олександро, ти відчуваєш, як між вами проскакує нервова іскра. Ця тема для обох дражлива, бо, на жаль, без перебільшення, рівнозначна темі життя і смерті. Спочатку, коли ВСЕ це тільки-но затівалось у Москві, Станіслав у душі підтримував Горбачова, бо, як і тисячі чесних комуністів, розумів, що система зайшла в тупик, що рятувати її від краху старими методами репресій, «закручування гайок» народові, який пройшов всі етапи «большого путі», все одно, що копати останню братську могилу під проводом «генерального» Бюро КПРС, яке насправді давно стало… ритуальним. Країна втомилася від маразму і перманентних похоронів вождів. «Гора» потребувала молодої крові, дерзновенного розуму і нових ідей… Усе це було в партії, але ці прогресивні сили нуртували по низах, не спроможні прорватися нагору, за мури Кремля. Безумовно, Кравчук до них належав, але до демократа не дотягував — хитруватому конформісту бракувало безкомпромісної любові до народу, тоді як любов до себе, коханого, зашкалювала, мов стрілка дозиметра у Чорнобилі. Та й Чорнобиль… його катастрофа стала першою помилкою першого кремлівського реформатора-демократа Горбачова і початком державної катастрофи. Другим прорахунком був сухий закон.