Галина Тарасюк: Сестра моєї самотності

І бачу, як темніє лицем Станіслав, певно боїться, щоб не нагородила казна-чого, а далі схоплюється і, не дослухавши до кінця мою промову, починає шалено аплодувати… Я сердито пропалюю його поглядом, мов, дай договорити! Але Станіслав плеще, як несамовитий, заохочуючи до цього ще й публіку.

І тільки тоді, коли зала враз вибухає оплесками, а Станіслав втомлено опускається на стілець, до мене доходить, що то так безпардонно чоловік рятував мене від провалу й ганьби… Уже вкотре… О, мій добрий, вірний і єдиний лицарю! Спасибі тобі, муже, за надійне плече! І тобі, Лоро… За те, що поряд була у часи найсамотнішої моєї самотності, за те, що не дала зійти з розуму, що виводила з блуду на дорогу до істини…

Здається, я плачу. Лора ж навпаки — усміхається, і чи то вітаючи мене, чи прощаючись зі мною, махає рукою і… тане, розтає у глухій темряві коридору…

Нарешті, фініта! Тріумфальний парад завершено! Зачароване коло от-от зімкнеться. Впаде завіса. Розійдеться спраглий видовищ народ.

Спантеличений, більше! перестрашений несподівано зворушливим фіналом презентації, а надто моїми сльозами, Полятицький тикає мені в руки диплом і щезає. За ним, очевидно, вперше відчувши себе чужими на чужому святі, непомітно линяють Лучезар і Пшик-Троянський, ретируються з гордо піднятими високочолими головами невизнаних пророків Янус Многоликий і душка Краснобай. А може, від страху, що мирні спостерігачі цього дивного аутодафе опам'ятаються і спалять їх на кострищі зі старих розхитаних стільців?

Ах, як хочеться закласти у рот два пальці і-і-і… свиснути їм услід, та так, щоб у вухах позакладало! Проте не піддаюся спокусі. Просто сиджу і плачу, звісивши втомлені ноги з Лориного п'єдесталу! Що ж, певно, й таким буває тріумф…

На сцену виходять люди, тягнуться до розсипаних на столі президії Лориних книжок…

А де ж Хаврона, подруга наша з тобою, Лоро? Де ж цей пильний спостерігач, пристрасний свідок і безпристрасний цензор наших взаємин, чорноротий перебріхувач наших стосунків? Чому не спішить цей tertius gaudens (третій, що тішиться сваркою двох) розділити нашу з тобою радість, наш такий довгожданий тріумф? Агов, Хівро! Де ти, справедлива наша? Невже здиміла? Ан нєт! Он вона — на сцені: розчервонілася, «треуголка» — набакир, у руках — «Криваві заграви». Щось кричить, вимагає тиші. Що ж вона, ця навіжена, кричить? А ось, що вона кричить, мстиво і водночас перелякано позиркуючи у мій бік:

— Пані і панове! Прийшов час нарешті сказати всю правду! Про роман! І про його авторів! Люди добрі! Цей роман!.. Цей роман був украдений! І виданий під чужим прізвищем! І сьогодні! Я хочу!.. Я маю право! І це мій священний обов'язок назвати нарешті прізвище цієї людини! Прошу уваги, товариші!..

Але «назвати прізвище цієї людини» Хаврона не встигає. Двоє здорованів, здається, ті ж самі, котрі недавно занесли мене на сцену, непомітно підхоплюють її попід руки і бігцем виносять за двері, за якими щойно розтанула Лора.

І це останнє, що я бачу… Гострий біль, як чорна блискавка, розколює навпіл мою бідну голову і зловісна кривава заграва заступає білий світ…

— Лікаря! Вона вмирає! — кричить з темряви Станіслав.

— Не треба… лікаря, — наказує зраджена усім світом королева, стискаючи руку свого вірного кардинала. — Finita la commedia…

Але переляканий кардинал не чує. Він вимагає лікаря.

— Не треба, — просить беззвучно втомлена війнами з усім світом королева. — Усі комедії, як і трагедії, рано чи пізно закінчуються… Жаль тільки, що ГОЛОВНИЙ РЕЖИСЕР знову не придумав для мого фарсу-феєрії гідний опальної королеви фінал…

— Чому ж? Здається, цього разу придумав… — каже хтось сумно й ледь чутно, як з позасвіття.

— «Перемога або смерть. Третього не дано»? — питає з надією королева, здогадуючись — хто.

— Радше: «Sic transit gloria mundi». Так минає земна слава… — зітхає хтось безнадійно-смиренно, як з позасвіття.

— Що ж… Не ми перші… Але поговоримо про це при зустрічі, сестро моєї самотності… — усміхається королева, відпускаючи тремтячу руку онімілого від розпачу кардинала.

1990–2009 рр.

Чернівці — Орлівка — Київ — Бровар