Галина Тарасюк - Сестра моєї самотності

Далі щось своє про любов до Вітчизни гундосить академік Академії патріотознавства Лучезар Гундосий, і — щось зовсім нічиє, загальнонейтральне — про «розкріпачення духу і розкрилля слова» викрикує в маси фальцетом Пшик-Троянський. Притому жоден не забуває причислити себе до лику «святих», себто — «шістдесятників»! «Авжеж — хочу крикнути. — До тих із шістдесятників, в яких була своя „каторга“: укомплектовувати рабсилу для сибірських лісоповалів! Із своїх колег»!

Та й нині он як мучаться при столі державному крихти підбираючи! Як патріотично труться біля всіх президентів, як палко світять очима сірковими з усіх президій, лементуючи про те, як вони для народу рай капіталістичний тяжко виборювали в лавах комуністичних, у боях підкилимних по парткомах, та нищечком підторговують, як і підторговували, святими ідеями, мов дешевими повіями…

Авжеж! Їм, сірич «совісті й честі нації», без владоможних ніяк! Адже без любові влади важко заслужити любов народу…

Отакою, Лоро, якщо ти мене чуєш, вийшла твоя презентація: цілком у дусі колишніх традицій. Хоча, бачу, вже й публіка починає струшувати з вух локшину: не так палко аплодує, хтось стинає плечима, хтось опускає очі, а хтось і на двері поглядає.

Нарешті слово бере Полятицький. Але промова не клеїться. Ясно, що йому, вбогому, важко дорівнятися красномовством до попередніх промовців. Я б на його місці взагалі не ганьбилась, а просто показала людям книжку, сказала пару слів і сіла. Але ж воно, лукаве, не може, щоб не лукавити. Позаяк про себе, миршавого, якось не з руки хвалитися-вихвалятися, то теж починає про «шістдесятників»: Ліну Костенко, Руденка, Стуса… Драча, Павличка… Говорить довго, нудно, а далі, таки не втримавшись, переходить на власну персону, і тільки в кінці палкої самореклами, згадує «стисло» про книжку-страдницю та її безталанну авторку, і завершує «спіч» пафосним зойком:

— А скільки їх, безіменних, невідомих героїв нашої національно-визвольної боротьби, ще чекають… відродження!

Молодець! Мимоволі хочеться й собі вигукнути:

— Хай цвіте і процвітає бізнес: «закопаймо — відкопаймо»!

Та стримуюсь, боюся, щоб не закопали… Думаю, вони не даремно влаштували мені це… АУТОДАФЕ з презентацією…

Раптом чую — Полятицький цитує мене, звісно, від першої особи і власного імені:

— Я впевнений, що зараз, у цю хвилину, Лариса Орленко дивиться на нас із свого Неба і радіє разом з нами!

І в цю саме мить я щосили наступаю ногою на мокасин Полятицького і кажу тихо:

— Он вона, у дверях… стоїть і дивиться на нас! І… радіє…

Полятицький раптово німіє. Зала теж завмирає в мовчанні, гадаючи, либонь, що це звичайний ораторський прийом, за яким буде сенсаційне повідомлення. Я теж чекаю: скаже чи не скаже Полятицький, що Лора — тут, в цій залі? Адже відчуваю — він теж її бачить! І не фантомним згустком сутінків, не клаптем туману, а во плоті! Он вона… у просвіті дверей… Стоїть, як жива. В моєму вишневому трикотажному костюмчикові, тому самому, в якому її поховали, бо не мала жодної пристойної одежини… От до чого довели бідну дівку… І сумно усміхається, мабуть, теж згадує. Аякже! Мертві усе пам'ятають! «Попіл Клааса стукає в груди живим»! І кличе до відомсти!

— І покути, — каже Лора, не ворухнувши вустами.

І раптом… здогадом, як смертним холодом, прошиває мене наскрізь! Ах, ти ж бестіє лукава! Так це ти?! Ло-о-о-оро? Це ТИ влаштувала цей Судний день для всіх нас, тут присутніх?! Потрясаюче! Геніально! Але, признайся, як це тобі прийшло в голову — зрежисерувати такий спектакль?! Точніше — фінал до трагікомедії усього твого і мого життя! Молодець, Лоро! Я щиро аплодую твоїй геніальності! Браво, Ларисо Орленко! Нарешті ти маєш і ТРІУМФ, і САТИСФАКЦІЮ! Мо-ло-дець! Очевидно, в тім раю чи пеклі, де ти нині тусуєшся, вас усіх, святих та божих, чогось таки вчать! Он як ловко провчила усіх своїх ворогів і кривдників! Потряссса-а-аюче! І мене… не обминула і не обділила… Спасибі! Ну ссспасссибі, сссестро моєї сссамотності…

Однак Лора ніби не чує. Дивиться мені в самісіньку душу і невинно-приязно, нібито співчутливо, усміхається.

Та, здається, пауза затягнулася. Публіка здивовано дивиться на онімілого оратора і теж починає оглядатися, шукати те, на що він перелякано витріщився. Позиркують нервово на колегу і «члени президії», не звиклі ділитися любов’ю глядачів. Що ж, мушу рятувати ситуацію — і вдруге з насолодою наступаю чоботом на модельний мокасин Полятицького, і він схарапуджено пробуджується, починає гарячково шарудіти паперами на столі, щось шукати. Врешті, знаходить і каже несподівано запопадливо: