Галина Тарасюк - Сестра моєї самотності

— Бусю, ти чого мовчиш?! — лякається Саша, що мене знову звалив удар.

— Думаю… Думаю, чи доживу до правнуків.

— А-а… Тоді все о’кей! Доживеш, я тобі обіцяю, але тільки через двадцять років, бо я хочу, щоб ти жила довго-довго!

Сашуня обіймає мене, допомагає піднятися, турботливо укладає на дивані, серед подушок і густо списаних аркушів.

— Бусю, це буде новий роман? — питає Саша. — Про що, якщо не секрет?

— Про життя. Гола правда про наше життя…

— Цікаво. А я там буду? Серед героїв?..

Та я не встигаю відповісти — дзвонить телефон. Переконавшись, що зі мною все гаразд, Сашуня ніжно цілую мене в щоку і жене галопом, як молода лошичка, до свого конюха. Яке щастя, що ця дитина не вдалася у свою бабу! О, Олександро, дякуй Богові… Дякуй, що твоїй онуці так мало треба для щастя…

Телефон дзвонить різко і впевнено. Значить, хтось чужий і солідний.

«Що ти вигадуєш, телефон дзвонить завжди однаково», — сердиться зазвичай, Станіслав. «Якби ти сидів прикутий до телефону двадцять років, ти б навчився розрізняти його дзвінки», — зазвичай відповідаю.

І що ж?! Як завжди, я вгадала. Незнайомий жіночий голос представляється редактором видавництва «Скарби», чи то видання «Карби» і просить завітати на презентацію.

— З якої нагоди? — цікавлюсь.

— З нагоди виходу у світ книги вашої е-е-е подруги е-е, вибачте, забула її прізвище, кхм-кмх, — у слухавці чується знічене покашлювання.

— Яка презентація і якої ще подруги? — нічого не можу второпати, але колючий морозець злегка хапає за плечі.

— А ви що — не знаєте? — дивується голос, і, певно, прикривши долонею слухавку, з кимсь радиться. Далі каже:

— Прошу вибачення, сталося непорозуміння. Та дівчина, котра мала вас запросити, Евеліна, захворіла. Тому це роблю я. Отже, запрошуємо вас на презентацію книги Лариси Орленко «Витязі Свитязя», яка відбудеться сьогодні о 16 годині в актовій залі видавничого холдингу «Скарби». Там і поговоримо. Сподіваюсь, ви прийдете?

І тільки тепер до мене доходить зміст її слів! «Витязі Свитязя»… Невже Полятицький ВИДАВ Лорину книжку?! Ту саму, яку «розсипали» колись за його доносом, і дублікат рукопису якої я йому занесла, щоб написав передмову?!! Так блискавично?! Якщо це справді так, то я ще в такій дурній ситуації не була… Таке враження, ніби грала в підкидного, і зосталася в дурнях. Із власної волі! А власна воля, як відомо, гірше неволі… Отож не знаю навіть, як реагувати: сердитись, що видав, не порадившись зі мною, чи тішитися, що тепер мені не треба буде принаймні шукати гроші? Мабуть, останнє — тішитися: баба — з воза, коням — легше!..

— Так ви прийдете? — нетерпляче перепитує редакторка.

— Так, звичайно! Обов’язково!

Так, тепер я прийду обов’язково, мені цікаво, який ще такий жарт придумав для мене цей смерд Полятицький?!

— Лоро! Ти чуєш? — кричу в позасвіття. — Ти чуєш, що витворив із нами твій коханий стукач?! Видав твою книжку! Невже, щоб спокутувати вину перед тобою? Цікаво! Справді, мені вже цікаво… Хоча — душа неспокійна… Ой, не спокійна! Бо знаю, знаю цього чоловічка… Але, якщо він затіяв зі мною гру в дурня, то хай начувається! Мені вже нічого втрачати! Ти чуєш, Лоро?!

Та Лора не обзивається. Або не чує, або не хоче чути, або їй просто «паралельно» у її паралельних засвітах до наших земних перпендикулярно-перманентних проблем! А мені ніколи виясняти, бо вже… Хай тобі грець! Дванадцята година дня! А мені ще треба встигнути причесатися, прибратися, дзвонити у фонд, домовлятися із Станіславом, щоб підвіз машиною…

Як я метушилась?! Мов у лихоманці! Завернула з дороги Сашуню, викликала Дору. А доки вони добиралися до мене, з’явилася Лора. Сіла на підвіконні, спитала жартівливо:

— Ну, що, сестро, — пограємо у пінг-понг, як пише Ліна Костенко?

— Ти все чула?!

— Того й прийшла…

— І що порадиш мені робити у цій ситуації?

— Звичайно, йти! Цікаво… що він задумав?

— Повір, нічого цікавого! Просто цей сучий син хоче мені відомстити за те, що я все знаю про нього! Він думав, що я здохла. А коли почув, що я не тільки не здохла, а й зібралася видати твоє вибране, скористався моєю добротою, вирішив зробити це сам, звісно, щоб дозолити мені! І прибрати з дороги! Його методи ти знаєш, але МЕНЕ йому не сколупнути! Якщо він думає, що виведе мене на чисту воду у своєму поганому журнальчику, чи бодай з рівноваги, то гірко помиляється!..

— Тоді відмовся…

— Відмовся?! О ні! Я його помучу так, як ти мучиш мене! Але спершу використаю, як він тебе використав!