Галина Тарасюк - Сестра моєї самотності

Звісно, на мене озираються. Довго дивляться мовчки, а потім хтось каже:

— А хіба раньше не так було? Ділили цю бідну Україну відколи вона, і народ продавали, і вибивали — і за Леніна, і за Сталіна… А що вже цей, катюга, здівався над людьми, то не приведи Боже! Думали, що їм всьо можна, що вони — вище Бога, і, видно, ніколи і ві сні страшному не снилося їм, іродам, що колись їх попиратимуть ногами їхні раби…

О, мій бідний, упосліджений народе! Так ти ж іще й філософ?! Ні! Треба початися з тебе, як Лора, або ж упасти до тебе, як я, щоб осягнути трагедію твою! А, можливо, велич? Хай і наївну, беззахисну, але — велич!

Де ж ви, маститі, одним миром мазані, співці, володарі душ?.. Де ви, дорогі колеги, літописці і обличителі? Мовчите, вовчики-братчики, по своїх норах? Трибуни-оратори, краснобаї красномовні, суєслови несосвітенні, вивели народ на майдани і залишили, хай чубиться, доки ми погасаємо по Європах та Америках, повчимося-порадимось, що з ним далі робити, безпорадним, привченим до маніпуляцій…

Господи, та що це я знову драматизую, нагнітаю обстановку?! Все ж — нормально. Життя іде. Народ живе. Поволі залишає барикади, розходиться по хатах. І — вчиться виживати в нових складних умовах. Хіба йому вперше? Ба! Йому навіть цікаво! Не раз спостерігала, що для багатьох літніх людей черги — своєрідний клуб за інтересами. Пенсіонери, аби не здуріти від бездіяльності, кожного Божого ранку ні світ ні зоря купчаться під порожніми магазинами, створюють чергу за ще не привезеним харчем і… мітингують. Як середньоазіатські аксакали мого воєнного дитинства. Тільки чинари бракує, зеленого чаю по піалі на брата та ремиґання верблюдів…

Від спогадів повертаюся до реальності. Вже зовсім стемніло, а машини з хлібом немає. Нарешті, на порозі крамниці виростає невиразна у сутінках дрібна постать і каже тоном, що виключає заперечення і скарги:

— Вася дзвонив, що хліба сьогодні не буде. Нема бензину — привезти.

Постать щезає в темному нутрі магазину, черга зітхає, не ремствує, видно, Вася для неї незаперечний авторитет, але не розходиться. Скотини сільські пенсіонери давно не тримають: нема сили коло неї ходити та й годувати чим — катма. В хатах темно: світло на підстанції вмикають лиш на годину з метою економії електроенергії. І хліба нема, аби пожувати в темряві… То чого розходитись? У гурті — веселіше…

Непоміченою покидаю чергу, сідаю в машину, і ми тихеньке їдемо собі далі, в столицю, у свій залізо-бетонний бункер, де теж ні крихти хліба, і це ріднить мимоволі з рідним народом, і стає легше, і не так гнітить невблаганна дійсність.

О, тепер я, здається, починаю розуміти Лору і її всепоглинаючу божевільну любов до рідного народу. Справді, щоб запалати святою пристрастю жертовності, треба пережити з ним хоч одну біду, хоч один чорний день, але — в одному ряду, поваритися в одному пекельному котлі.

Наразі обпекло щось схоже на сором, на почуття вини: згадала, як втікала від Чорнобильської катастрофи в травні 1986 року разом із родинами керівників вищих ешелонів влади. Поїзд «Київ-Сімферополь» відходив з перону напівпорожнім. А перон вирував людським розпачем, горем, відчаєм. У вікна і двері вагонів лізли перекошені страхом обличчя, але провідники з хоробрістю героїчних захисників Сталінграда відбивали атаки простолюдинів, виконуючи наказ залізничного начальства: жодного не впускати, сім’ї владоможців мали рятуватися від національної трагедії з комфортом.

Так, то була втеча на очах у простих, безневинних людей, у яких теж були діти, і вони над усе хотіли, щоб ці діти були живі й здорові. Але тоді я не картала себе: інстинкт самозбереження, страх за власну шкуру, виявляється, сильніший за совість… Зачинившись у порожньому «CW», тремтіла, пригорнувши малу Сашуню, боялася, що знавіснілий народ перекине поїзд, поб’є вікна або напакує злими спітнілими тілами вагони…

Це вже було: і страх, і втеча від нього. Колись отак тікала у віці Сашуні з татком і мамою від війни… В смердючому, набитому людьми, як діжка оселедцями, поїзді аж у Середню Азію. І от повторилось! Але тепер ми тікали не від ворога прийшлого, зовнішнього, а від внутрішнього, того, що сидить у наших паскудних, вбогих душечках, плодить монстрів, а відтак не може їм раду дати. Бо ж Чорнобильська трагедія була не тільки провиною тих, хто вгорі, а й заслугою тих, хто внизу. Адже одні вимріяли смертоносне атомне чудовисько, другі сотворили, а решта дозволили йому поселитися під самою хатою, під боком мільйонного міста, біля витоків усіх наших річок… А митці-творці усю цю всенародну «подлянку» оспівали у віршах, піснях, романах і фільмах.