Галина Тарасюк - Сестра моєї самотності

І раптом відчинилися двері спальні і… ніколи не забудеш повного ненависті, недитячого погляду з-під лоба. Зацьковане звіря, виряджене в яскраві закордонні шмотки! Господи, невже це ота пелюсточка ружова, яку ти їздила на «Чайці» забирати з пологового будинку разом з її стервою мамою?! Тебе охопив жах, однак, пересиливши себе, покликала якомога лагідніше:

— Сашуню, золотце, ходи до Бусі.

«Стерва ти, а не Буся», — в унісон твоїм думкам тоном перекупки відповіла Сашуня і, зло ошкірившись, запитала:

— Зачєм развєла нас с папкой?

За цим резонним запитанням Сашуня сипнула таким добірним матом, такою брутальною лайкою, що ти обімліла. О, судьба тебе не милувала, вона вирішила розправитися з тобою, розмастити тебе по землі! Добити жахливими словами, які, мов чорні стріли помсти, вилітали з вуст безневинної дитини. І нерви твої здали, і ти заверещала від жаху:

— Забери! Забери її!.. Бо я не витримаю, я більше не витримаю!

Оце був справді крах, кінець всім твоїм надіям, всім честолюбним намірам… Сашуня була гріховним плодом і безневинною жертвою всього твого безумного життя, диявольського марафону… розплатою… Діти — дзеркало твого життя… Хто це сказав? Але чому тільки тепер пригадалися тобі ці правдиві слова? Ні, нічого нема випадкового в день покути! Господи, чого мені так… навкіс-перекіс? Чи я в Тебе теля з’їла? Чи найбільше перед Тобою завинила?

Рука, ще мить тому ніжна, ласкава, трепетна рука закоханої жінки нервово стискає плече Станіслава, що зосереджено кермує собі «Волгою».

Але, Господи, чи мені одній так? Ніби у когось воно, те життя, щасливіше? Неправа я, Господи, неправа… Прости мені, Господи!

Переводжу дух, виринаю із спогадів, як із ополонки, озираюся: яка краса! Їдемо лісовою дорогою. Попереду, мов хлопчисько, біжить поміж червонокорих сосон і золотоголових кущів — сонечко призахідне! Бідне дитя! Не відаю, якими методами виховання «впливав» на Сашуню Станіслав, в той час коли я ридала в істериці, а потому, наковтавшись снодійних пігулок, переживала кошмари, але вранці прийшла до мене внучка сама. Обережно, мов кошеня, потерлася об мою руку, насторожена, готова кожної миті здибити шерсть…

От бісове поріддя! Три вершка від горшка, а стільки характеру! Викапана бабця! Істинна Олександра Рибенко-Ясінська! Хоча… ще з крутішого тіста. Бо не ця шмакодявка, а я — стала перед нею на коліна і попросила пробачення, і випросила прихильність. А Сашуня, мов королева, поблажливо дозволила любити себе.

Потроху, поволі ми звикали одна до одної. Станіслав же став навіки вірним мовчазним рабом внучки. На ньому юна Ясінська випробовувала свій безневинний хист тирана. Фантазія дитини на рахунок тортур була невичерпна. Вона вигадувала все нові і нові витончені катування для мовчазного покірливого Станіслава, буквально замордовуючи його. Однак до мене мала бестія проявляла щось подібне звіддаля до дитячої любові. Хоча скоро ніжні обійми і поцілунки переходили у душіння, щипання, кусання, дряпання, і я, втративши терпець, лупачила Сашуню, як глуху зозулю. Ми обидві верещали, мов недорізані, та через хвилину знову обіймалися і цілувалися.

Вередливе дівча хоч і завдавало клопоту, та водночас наповнювало наше із Станіславом життя новим змістом. Тепер наше існування мало хоч якийсь сенс. І ми були щасливі, коли «Олька — дочка алкоголіка» повіялася з черговим «бой-френдом» на моря, подарувавши нам Сашуню на цілісіньке літо.

Зараз осінь. Сашуня в будні ходить до школи, живе зі своєю мамою, а вихідні проводить у нас. І, як колись моя свекруха пані Ясінська з мене, так я тепер із Сашуні — дикого, жорстокого, неотесаного звіряти — ліплю, виліплюю витончену, граціозну, прекрасну юну Галатею.

Моя дівчинко, ти не тільки продовжиш мене, свою Бусю, на цій землі. Ти перевершиш мене. Ти візьмеш реванш за всі мої програні битви! Ще не знаю, не придумала, ким ти будеш. Але — не посмітюшкою, не куріпкою… Бачу твою тонку постать, тонку, мов кинджал, у водоспадах шовків, у хмарах парфум. Марія Стюарт… Олександра Ясінська! Ти чуєш мене, Олександро Ясінська? Головне в житті — вміти тримати спину. Вміти тримати спину!

Сонечко вже не біжить через ліс, як хлопчисько, навперейми з машиною, а статечно, як натруджений чоловік, поволі опускається за овид. Тихо сутеніють ліси, і поміж потемнілими соснами зачинають свій вечоровий танок ледь видимі тіні мавок…

Шкода, що немає з нами Сашуні… Але то нічого: я їй обов’язково розкажу про сонячного хлопчика і лісову сутінкову дівчинку… Дівчинку химерну, незбагненну, вічну дівчинку, яка вже тисячу років питає когось невидимого, когось над нею: