Галина Тарасюк - Сестра моєї самотності

А мене облягає планетарна печаль і безмежна жалість до цих людей, надто, коли якась колишня ударниця, фабрична медалістка з варикозними ногами, опухлими від п'ятдесятилітнього стояння за верстатом, прийнявши мене за «свою», каже:

— Гаварят, Сталін убівал нєвінних людєй. Нє знаю, хотя січас і много пішут об етом… А вот шо цени постоянно поніжал і што всєго навалом било — помню. За пєрвую свою зарплату я купіла пєрвиє свої тухвельки на каблучкє, сітцевоє платіце, часікі і їшо на жратву осталось — во, с галавой.

Зі змішаним почуттям огиди і жалості дивлюся в її чорний беззубий рот, якому не відомий смак калорійної людської їжі, на непричесану голову, вицвілі очі, яким і не снилося людське життя. Мовчу, згідливо киваю головою. Не хочу правдою добивати це ошукане життям створіння. Нехай живе собі з переконанням, що і воно колись жило по-людськи. Тим більше, що в якійсь мірі ми обидві з нею — жертви демократичних катаклізмів.

Сільська черга різниться від міської поміркованістю, толерантністю до влади. Одні стоять, інші, підстеливши мішки та торби, з якими прийшли за провіантом, сидять рядочком просто під тином. Чоловіки смалять самосад, заходяться сухотними кашлями і філософствують про те, що селянинові при всіх властях «однака дяка і почот» — лиш роби, як чорний віл, ори та жни, а з тебе ще й третю шкуру деруть. Держава, як поганий колгосп. І вгорі, і внизу рвуться до влади, як до корита, аби наїстися, та дітям і правнукам нагребти. А про народ?.. Хто там про нього думає, як і колись, так і тепер…

Н-да, зразу видно, що не гегемон зібрався під сільським магазином, не гегемон…

— А важче жити теперечки стало з одної причини, — розмірковує сучасний сільський Сковорода, прилаштувавшись навпочіпки під тином та попахкуючи самокруткою:

— Не спорю, комуністи строїли собі рай на землі, але й нам, народу, кидали кістку: на, гризи і не дзявкай! От Брежнєв — сам крав і нам давав. А що — не правду кажу? Лахва була — йди на поле, бери, скільки донесеш, живи…

— Да, при Брежнєву трохи віджили, нема що казати, — зітхає картата хустка переді мною.

— Жили! Авжеж! Жив той, хто машинами крав! — злиться жвавий, як горобчик восени, чоловічок у куценькому піджачку і кепочці. — А хто — дірявою торбою, той так і зостався з торбою! От сидить під тином — хліба жде!

— Е, нє не кажи, Миколо, легше було, — далі розмірковує філософ навпочіпки. — При наїджених комуністах і нам перепадало, а тепер чекай, коли наїдяться голодні демократи, доки накрадуть та по закордонах наїздяться… Як були комуністи, то було що їсти, а як прийшли демократи, то, вибачте, нема чим с…и…

— Та вже ж знов прийшли комуністи… От Кучма — хто? Комуніст, і не скриває цього, а що змінилося — пуття нема…

— І не буде, — виносить вердикт жовтенька хустка з квітчастим бережечком, — бо ніхто робити не хоче. Якби робили всі, як от ми в селі, то був би толк!

— Ага, тої, вони вам нароблять! Всі тепер — бізнесмени! Колись спекулянтами їх називали, а тепер — по-закордонному: бізнесмени!

— Всі доларів хочуть!..

— Один з одного шкуру дере! Грабить та вбиває! Таке твориться по світу!..

— А нам — хоч би й що!

— А таки так: в нас найлуче, от подивіться, що робиться в тій Америці, по телевізору ж показують: одна стрілянина! Нє, нема краще, як у нас!

Спонтанна дискусія завершується одноголосною злагодою, що «в нас — найкраще, аби лиш не було війни», і мова знову заходить про сільські події, балачка крутиться довкола нехитрих селянських проблем.

Атож, у місті черга крутіша, бо голодніший народ. А голод, як відомо, стимулює соціальну і політичну активність. Часом у черзі за потрушками розгортаються такі політичні баталії… надто коли Бог зведе до купи заклятого комуняку із ще запеклішим оунівця… Ото пір’я летить, як зітнуться!.. І тоді і я не витримую! Не годна дивитися, як сам себе пожирає і нищить цей нещасний, одурений народ! І впадаю в раж, і… кричу, кричу у виснажені, перекошені від злості обличчя… Що я кричу? Що? Про те, що в той час, коли народ поїдом їсть один одного, там, вгорі, на «Горі», про людське око непримиренні сили, любенько об'єднавшись, розкрадають, розпродують Україну, і нас з вами, з потрухами!

Боже, навіщо я кричу? Навіщо принижую правдою обманутих вічних рабів? Навіщо їм знати, що вони, як були — ніщо, так і зостались — лиш прахом у підніжжі «Гори», тільки глиною, з якої можна ліпити і солдатів, і патріотів, і рабів… Тож, справді, навіщо цих нещасних позбавляти ще й ілюзій про власну значимість?!