— Навіщо ти покарав мене пекельною спрагою любові, навіщо? Навіщо, мов джерело, наповнюєш мене по вінця — до безтями, до розпачу — нею і я, мов причинна, вихлюпую її, святу і наївну, на недостойних, о, як часто — не гідних, щоб самій не захлинутися її чистотою, не перетворитися намулом, де буяють лиш мочарі і живуть балухаті жаби відчаю і самоти?.. О, навіщо так мучуся, так страждаю, так понижуюсь, ридаючи вслід подорожньому, що, причастившись, іде собі геть і розтає у спекотному мареві життя? Він іде, вдоволений, навіть щасливий, що не доведеться більше вдивлятись у глибини, які лякають бездонністю неба, віддзеркалюючи буденність його обличчя і душі його, позбавленої світла. Та насправді не він, не він покидає мене, віддаляючись, а я — сутінкова лісова дівчинка, дівчинка — лісова криничка — покидаю цей світ і затихаю сльозою, прозорою горошиною у темені земній між білого коріння трав і дерев, і рани серця мого зашиває спокійно і радісно степовий чебрець…
Боже, невже до мене повертається здатність мислити метафорою, образом?! Невже мій нещасний, розбитий інсультом мозок здатний думати?! Боже, невже ти змилувався наді мною і по стражданнях, по тортурах повернув моїй душі талант любити і… творити?!
О Станіславе, я хочу писати, писати, писати! Я люблю тебе, Станіславе! І Сашуню, і це надвечір'я, і ці ліси, і звірів у них!
Я легко і весело обнімаю чоловіка за шию, і ми сміємося, мов двоє юних закоханих, безпечно, безтурботно… Господи, не погаси в наших стомлених душах полум'я своє, Господи!
В'їжджаємо в село. Безлюддя. Тільки в самому центрі біля магазину — черга. Одні старики. Видно, чекають, коли привезуть із райцентру свіжий хліб. Замолоду ці скорчені, замордовані важкою фізичною працею селянки вміли пекти свій хліб, бувало, що навпіл з лободою, кукурудзою, та частіше — білий та рум'яний. Однак реальність відучила їх від круглих паляничок і привчила до «заводських цеглинок». І нині, при розрусі, колгоспної пенсії їм вистачає лиш на казенний хліб…
Зупиняємось, посмутнілі, з відчуттям провини за свій недавній сміх. Виходжу. Мовчки пристроююсь у кінці черги, за ватяною жилеткою і картатою зеленою хусткою. І нічого. Почуваюся у звичній, майже рідній стихії. Мене обзирають з цікавістю, але не вороже. Та й чого б то? Звичайна, немолода вже жінка, в старому спортивному костюмі, в потертому пальтечку наопашки… І чоловічина вже підтоптаний… середні собі люди, байка, що на «Волзі»… Либонь, з дачі їдуть, згадали, що дома хліба нема… Хай чекають… Може, й дочекаються…
Кутаюсь мерзлякувато в пальто: щось під вечір похолодало. Усміхаюся цікавій картатій хустці, а далі кожному з черги, хто з безцеремонною невинністю оглядає мене з ніг до голови.
«Добрий вечір!» Мій нещасний, бідний народе! Світ давно живе в 1991 році, а на вашій вулиці, землячки мої, ще осінь одна 1861-го. Вас з ласки самодержавної звільнили, нарешті, від кріпосного рабства, а ви, налякані клятою волею, не знаєте, що з нею робити, та й стали в чергу по казенний хліб! І я з вами. Вільна, звільнена від державної суєти, від сяйва «Гори», від марнослав'я і марнослів'я… Тепер я просто…
ЖІНКА З ЧЕРГИ
Так, з черги, але ви, напевно, думаєте, що з черги за хлібом? Хто зна… Може, за царством небесним, бо за земним ми вже відстояли…
Порятунок від біди, від горя теж приходить неждано. Спасінням моїм від одичіння, від лютості і образи на цілий світ, врешті, від душевного краху стала Сашуня. Віддушиною у глухій самотині, яку облаштували мені мої колишні друзі, стали… черги. О, раніше боялася їх, мов чорт ладану, вірніше, народу боялася, озвірілого від постійного дефіциту імпортних товарів за радянської влади, тепер — вітчизняного шматка хліба.
Приходжу в черги, як у театр абсурду, де нібито нормальна публіка спонтанно і правдиво (як у житті) розігрує якийсь божевільний спектакль свого життя. Вперше опинившись у цьому вертепі (пришкандибала за пляшкою кефіру), одуріла від гамору, агресивності та войовничості співгромадян. Ну, чисто тобі український демократичний парламент. Усе за верховним зразком: більшість ганьбить і проклинає демократів, починаючи від Горбачова і завершуючи націоналістами-бандерівцями разом з Кравчуком, а тепер вже й комуністів з Морозом і Кучмою заодно. Меншість, звісно, патріотична інтелігенція, стоїть на смерть за суверенну соборну неньку Україну, впиваючись довгожданою свободою слова, а головне — впевненістю, що за це, принаймні, завтра, не посадять. Більшість, так би мовити, народ, або пролетаріат, який нічого ніколи не мав, окрім свободи слова і високого звання ГЕГЕМОН, навпаки, злий на нові часи і демократів, які звільнили його від високих «гегемонських» ілюзій, залишивши тільки утробний «ковбасний менталітет». Демократи у свою чергу не можуть простити народові його політичну тупість.
Читать дальше