Галина Тарасюк - Сестра моєї самотності

Здавалося, Станіслав вибухнув цим словом, як кострище вогнем, щойно переступивши поріг. І ти злякалася невже почалось?! Але Станіслав, згадавши про твою хворобу, стишив гнів, заспокоїв: ні, ніхто нікого не смалить на вогнищах, просто… просто хтось із «колишніх соратників», охоплених жахом перед майбутнім, зустрівши його на вулиці, розповів, нібито «повсталі маси» не тільки валять і розбивають радянські пам’ятники на площах, а й по бібліотеках нищать книжки радянських письменників. Правда, тишком-нишком, під виглядом переобліку списують твори ще вчора обожнюватих класиків і мішками виносять книжки на смітники або здають в макулатуру.

Ти, звісно, не повірила. Та все ж задзвонила Хавроні, а та у відповідь:

— Ги-ги-ги, боїшся, щоб твоїми «Загравами» народ не почав розпалювати «пічки-буржуйки», рятуючись від енергетичної кризи, або використовувати «за призначенням» із доцільнішою метою… ги-ги-ги… в укромних мєстах? Ги-ги-ги…

Хівря знала, чим вколоти! Достеменно сама мріяла побачити твій роман прихромленим цвяхом до стіни у громадському туалеті! Змія підколодна! Забула, що, якби «на зорі незалежності» ти не порадила їй по секрету негайно забирати з ощадних книжок гроші, то полетіли б тисячі її папи-генерала за вітром свободи разом із вкладами простих радянських громадян! А так он квартиру дочці купила, книжку бездарних своїх нарисів видала — «Під сонцем свободи»… Тьху! Ще одна «дисидентка»! Ще одна репресована! Щойно виповзла із запілля — з-під шинелі татуся-генерала! Хоч вже канонізуй, боркиню незламну! Просто-таки Алла Горська!

О, як тобі хотілося висповідати Хаврону, сказати їй усю правду, але… ще не пора. Ще не прийшла твоя пора, о, Олександро… Але прийде. Обов'язково. І ти їм, цим «підпільним Хіврям», цим відьмам комсомольським, ще влаштуєш інквізицію! Аутода-фе! Ото будуть горіти! Синім полум'ям! Просто на площах! На очах рідного народу! А чо' ж? Хай люди знають: ху із ху!.. Але ти це зробиш красиво… І вони дуже здивуються, почувши, що Олександра Рибенко-Ясінська ще не вмерла! І дух її ще живий!

— Чому ми так повільно їдемо! Ти можеш їхати швидше? Мені завтра конче треба вирішити одну нагальну справу…

Станіслав стенає плечима і робить вигляд, що готовий хоч на крилах летіти, щоб я тільки відчепилася, дала йому спокій.

Але я не відчіплююсь. Мені не дає спокою нова ідея-фікс: я мушу перевидати роман «Криваві заграви»! Негайно!

За будь-яку ціну! Тому — швидше, швидше додому! Зачинитися у своїй спальні-келії, перечитати роман, і — рятувати, рятувати!..

За переживаннями не помітила, як в’їхали у двір. Не чекаючи допомоги від Станіслава, виповзла з машини, заспішила до хати. А потім жадібно читала — під сердитий брязкіт посуду, який вчинив на кухні голодний Станіслав, з болем переконуючись у правоті своєї підозри: цілі розділи, колись переписані отою товстою редакторкою, тим дрейфуючим по спілчанському фойє айсбергом, нині сприймалися як одверта, нахабна брехня про революційні події 1917–1918 років з позицій комуністичної ідеології.

Розповідь у романі про початок Жовтневої революції в Києві починається з легендарного більшовицького аероплана, що піднявшись над Печерськом, подав сигнал до повстання на «Арсеналі» 29 жовтня, або ж 11 листопада за новим стилем, на чотири дні пізніше Петроградського. «Війська тимчасового уряду збираються на вулиці Банковій, Олександрійській, в Маріїнському парку… Націоналістична Центральна Рада стягує свої полки і курені на вулицю Володимирську. Більшовицький ревком переходить на завод „Арсенал“. У ніч на понеділок до „Арсеналу“ пробираються червоноармійці, до них приєднуються робітники, а також дві сотні українського Богданівського полку… Під вечір більшовики-повстанці переходять у наступ»…

Отакий оптимістичний опис революції 1917-го у спогадах більшовиків… Однак у рукописному варіанті роману Лора, посилаючись на архіви і розповіді ще живих учасників і очевидців, намагалася відтворити події з точки зору усіх причетних до них сил. І тільки тому, що на рукописі стояло моє ім’я, авторові не пришили «націоналізм» і не «зарізали» роман, а наказали разом з редактором виправити помилки.

Так, змусили. Та все-таки, перестрахувальниця нещасна, навіщо дозволила цій нездарі редакторці псувати прекрасний Лорин стиль, перекручувати геніальні думки, святі її пророцтва?! О, Олександро, ти ж знала, що Лора… попри все… геніальна… Так, і з цим треба змиритися. І визнати, що вона ніби… бачила на десятиліття вперед, а може, й на століття. Судячи з ваших безкінечних одвертих розмов, передбачала, що з нами буде, передбачала падіння імперії, і вибух національної самосвідомості, і великий блуд, і розчарування, і — по муках усіх — нову Україну… Хоча… де та ще нова Україна? І, по всьому видно, не скоро буде…