Галина Тарасюк - Сестра моєї самотності

І зачав нудно і детально пояснювати новий ринковий механізм книговидання. Н-да! Ой там на риночку… Оце то так! Потрясаюче! Це ж тепер мало нашому брату писучому написати геніальний твір, здихаючи від перенапруги і голоду рік, а то й два, а ще й по трудах праведних позичити в Сірка очей, зігнути в три погибелі хребет і шкандибати з простягнутою рукою по офісах та крамничках спороджених економічним хаосом нуворишів: дайте — не минайте!

Аж зареготала, уявивши згорбленим котрогось із колишніх гордо-пишних секретарів Спілки письменників, заголублених увагою і любов’ю рідного народу. Хотіла б я бачити, як то ниньки той народ рідний кидатиме в облізлу шапку класика останній «купованець» або не останній долар! На, видавай свої розтакої мами геніальні творіння, жебраче! Слава тобі у віках! Адже це ви, інженери людських душ, розвалили державу і віру в комуністичне майбутнє! На словах славили-хвалили Радянську Батьківщину, а тишком-тишком — валили! І от розвалили, і поробили нас усіх жебраками-мільйонерами!

А таки скаже! Бо не раз казав… Дивовижний народ, дивна країна: що б не сталося-трапилося в суспільстві — крайня інтелігенція. Почалася традиція ще з часів Шевченка… Ух, гниляки! Мало на вас було постанов ЦК, мало Гулагів-Магаданів і громадянських розправ! Мало вас до стінки ставили та по тюрмах гноїли! Здавалося, так уже пересіяли, що на ситі зосталися одні золоті, вірні і куплені. Аж ні! Лиш попусти, як вони вже хором кличуть «обух сталить та добре вигострить сокиру», ніби ще вчора не співали оди вождям і тиранам! Мало, мало… Але нині вже… по самісіньку зав’язку матимете. От що вже вас доб’є, вовчики-братчики, то здорова ринкова конкуренція! Точніше, отой «грошовий мішок», про який ще Ленін попереджав, а ви не вірили. І видавали всю свою муру за щире золото. Секретарську літературу, написану секретарями Спілки для секретарів ЦеКа і їхніх секретарок. А тепер — побігайте по… риночку, може хто й купить…

Давно я так не веселилася! Бо давно не бачила дурнів, які б самі та під собою сук рубали. І от — геп! В самісіньку калабаню! Відгула Спілка Гуляйполем, здала в оренду приміщення, бо треба виживати… Відкричали демократи у першому українському парламенті, і — тихо… А далі що? Куди кликати народ, в який бік вести, коли одні — в корчмі, другі — на базарі, а треті — ще досі в чергах, якщо не за світлим майбутнім, то за вареною ковбасою. Зате маємо свою незалежну державу і свого, омріяного Президента, як там його народ називає, дорогого Леоніда Макаровича? КУПОН ПЕРШИЙ?!

Як я тоді сміялася — це ж треба було вміти, обікравши, обібравши до нитки народ, зробити його мільйонером! Народ-мільйонер! Де ви ще таке бачили? Україна за президентства Кравчука побила всі світові рекорди у сфері шахрайства.

У той час, коли народ під проводом інтелігенції боровся за свободу, по всіх рівнях ледь живої радянської влади було розіслане таємне розпорядження забирати із банків вклади, заощадження, страховки. Моментально запрацював штучно організований підпільний ринок нерухомості, на аукціонах якого власть імущі скуповували заводи, фабрики, магазини, квартири. А населенню видали сувої купонів і сказали, що їхні вклади забрала Москва. От якою ціною українці здобули довгождану незалежність! Слава Богу, в нас ні копійки не пропало…

Я й досі, як згадаю, сміюсь… і наразі… відчуваю, що я справді воскресла, щодо мене повернувся мій звичний душевний бійцівський стан, збудження скакової кобилиці перед забігом на іподрому. Це ж колись я іржала так радісно перед кожною новою перепоною, перед бар’єром, переповнена бойовим духом, шаленством борця, приреченого власною вдачею на перемогу. За будь-яких обставин. За будь-яких умов!

Що ж, спасибі, Вікторе, що прояснив ситуацію. А ми вже в ній — зорієнтуємося!

Тож на другий день, «реставрувавши фасад», або, як образно висловлювалася моя колишня «косметичка» Дора, «сдєлав ліцо», звісно, настроївшись на «гуморну хвилю», запрягла Станіслава в тачку і… поїхала по жебрах. Вітьок має рацію: письменник мусить бути серед свого народу, особливо, у час випробувань!

Перше коло свого приниження вирішила почати із дрібних крамничок — «шопів», різних фірм і магазинів. «Волгу» зі Станіславом залишала десь за рогом, аби меценати не запідозрили мене в достатку. І шкандибала через набиті турецьким, китайським непотребом салони магазинів з несосвітенними назвами — «Ругвіс», «Офамія», «Рімпекс», у яких мене, правду кажучи, не чекали…