Галина Тарасюк - Сестра моєї самотності

— Хочу до церкви. Відвези мене у Володимирський собор…

Станіслав мовчки змінив маршрут, повернувши на бульвар Шевченка. А я питаю: Боже, що це зі мною? Адже я сто років… ні, ніколи ТАМ не була… Була скрізь, тільки не в храмі… Я не знаю туди дороги. Не відаю, як переступлю поріг, увійду, що робити буду? Боже, не покидай мене, не дай зганьбитися у твоєму храмі, приведи мене… до істини, Боже! Я так часто, так знічев'я, всує, Господи, згадую ім'я Твоє, не маючи Тебе в серці своєму… І Ти зглянувся наді мною, взяв за руку, як дитину малу, і ведеш, ведеш мою порожню, зимну, сирітську душу — крізь темряву поміж калік, убогих, жебраків… Як їх багато! Ніби зійшовся світ увесь, весь зібрався народ! Стоять тісним коридором, темним-теменним, і тільки відсвіти свіч вихоплюють з мороку бліді обличчя, погаслі очі… Простягають руки, бубонять, за поли хапають. Але я не маю що кинути у їх тремтячі простягнуті жадібні п’ястуки… Господи, до чого ми їх довели… людей своїх?! До чого понизили?… І я, я теж була серед облудних фарисеїв, серед тих, хто правив сатанинський бал, хто вів до погибелі Содом і Гоморру… Боже, прости мені! Дай розчинитися в тиші, у сяєві Твоєї обителі, зійти сльозами. як тане свіча… Уперше… вперше осіняю себе Хресним знаменням, але, Боже, я не знаю жодної молитви, не знаю, як звертатися до Тебе… Та прошу Тебе: дав муки, покарав зневагою людською, каліцтвом і злиднями, дай терпіння, дай сили не впасти у помсту, зло і ненависть. Смиренство пошли… поможи мені. Допоможи… Встати… і пройти путь свій земний, як Людина, Господи, як Ти бажаєш!

Сльози, пекучі, мов пекельна смола, течуть з моїх очей, і глухе ридання потрясає моє тіло. Я ще ніколи так не плакала… мов вивергала з душі запечене каміння. Я плакала вічність, а може, дві вічності, ридала три життя, доки не розтанула, не стекла сльозами чорна брила на моїй душі, доки ніч у мені, довга-предовга ніч, не розтанула до малесенької горошини, до останньої сльозини, до летючо-небесної, незбагненно-благословенної полегкості у єстві і душі.

Тиха і просвітлена виходжу на паперть Собору. Від світла Твого, Господи, світ грішний теж здається собором, на дзвіниці якого видзвонює золотий благовіст тепла осінь 1991 року.

У порозі підхоплює мене під руку переляканий Станіслав. Бідний, він так і не посмів… не наважився переступити поріг Святого храму… Господи, прости нам провини наші…

Цей рядок з відомого вірша відомого поета Станіслав вигукував щоразу, тільки-но я починала нарікати на нові порядки. Але вигукував, звісно, не від страху перед реальністю, як на зорі радянської влади його автор, тим більше не від захвату перед ще страшнішим грядущим, а з оптимістичним сарказмом. Точніше навіть: «про-трез-вля-ю-щим» сарказмом! Бо щоразу від цієї цитати я ніби «тверезіла» і ловила себе на думці, що будь-який час, незалежно від політичної ситуації, у будь-якому його вимірі: епоха, рік, день, хвилина, — справді прекрасний і неповторний, і такий… такий приречено минущий! На жаль! Останнім часом я просто фізично відчуваю його плин! Він тече, стікає, невблаганно, як вода крізь пальці, мов пісок з розбитої клепсидри! Здається, лише вчора була осінь золота 1991, дощова зима 1994, холодне літо 1998, як уже сонячна весна 2000 року… І те, що було таким особистим, суб'єктивним: тривогами, радістю, страхом, болем — стало відсторонено-об'єктивними фактами і датами історії, які сьогодні, з висоти проминулого десятиліття по-новому бачу і розумію. Воістино, не тільки велике, а й дрібне краще видно на віддалі…

Що ж до згаданих поетичних гіпербол, то Лора гнівно заперечувала плітки про те, нібито сотворити їх Тичину змусив страх перед чекістами. Була свято переконана, що поет, який, безперечно, був містиком (як і вся тогочасна підрадянська інтелігенція), і вірив у магічну силу слів, написав ці рядки як своєрідне заклинання до жорстокої, кривавої епохи — стати прекрасною! Або ж, була ще одна версія у Лори, тим гнітючим безталанням помстилася Павлу Григоровичу його Муза, яку він з богині Поезії спочатку перетворив на комсомолку-трактористку, а згодом «підвищив» до секретарки Голови Верховної Ради України, яким був призначений по всіх екзикуціях…

Мені ж інтуїція підказує, що то так Павло Григорович, за прикладом Тараса Григоровича, помстився своїм царям-благодійникам: нищівним, байдуже, що прихованим сарказмом. Бо не могла, не могла скрипка його душі так сфальшивити! Бо не може небесна гармонія збожеволіти какофонією! Цей «дир-дир, ми — за мир»… Навіть за лаври і золоті литаври — не може…