Галина Тарасюк - Сестра моєї самотності

Та все ж: чого ж мені було боятися правди? Адже богині падають з Олімпу не в кострища священної інквізиції, а в гріховні обійми смертних. Принаймні, так тоді велося серед партійних небожителів… Якби не злякалася, не злукавила… о! була би сьогодні серед пророків, серед провідників нації! Орден Героя України дали б!

О, Олександро! Вгамуйся! Отямся, загнуздай своє хворобливе честолюбство! Хіба тобі мало пригод? Чи осліпла і не бачиш, як безслідно щезають зі сцени одні герої і з’являються інші? Ти ліпше подумай, як врятувати роман: бо спишуть, спишуть його, і бібліотечна прибиральниця причепить твій труд, твій біль, муку твою на гвіздочку в туалеті. От тобі й пам'ятник «нерукотворний» і «народна тропа» до нього!

Здуріти можна! Хоч, здається, я таки божеволію! Здається, в мене галюцинації: чітко бачу свою книгу, свою працю, то прихромлену іржавим цвяхом до брудної стіни смердючого громадського туалету, а то палаючою у багатті! О, як вона корчиться від болю! Ні, ні… тільки не це! Забирайте все: дачі, квартири, машини, розподільники, власних масажисток і особистих перукарок, заморське їдло — все! Але книжки — я вам не віддам! Я її перепишу кров’ю і вона — зостанеться… Я перевидам її!!! Нове видання роману, доповнене! Поки що — я ще жива і ще сама, са-ма вирішую власну долю, дорогенькі вовчики-братчики! Ви мене зневагою палили, обливали брудом, помиями своєї зловтіхи, ноги об мене витирали, перекинчики нещасні, а я — мов фенікс, воскресла, обтрусилася і знову — вгору! О, ви ще побачите мене на сонячному Парнасі, осяяну вдячними поглядами нащадків! Ви ще поподивитесь на мене знизу вгору, зі свого болота! Я примушу вас повірити, що вічна і невмируща Олександра Рибенко-Ясінська! О! Рибенко-Ясінська!

Давно не відчувала такої скаженої енергії, і такої лютої спраги діяльності! Ледве дочекалася ранку! Ранку пробудженого честолюбства, прозріння і відродження…

Нарешті! Шоста, сьома, восьма, дев'ята, десята година ранку. Слава Богу! У видавництва злізаються лише о десятій, як в радянські часи. Сміх та й годі: в житті письменників змінилося все, крім розпорядку робочого дня та директора спілчанського видавництва — Віктора К. Хоча навряд чи при нинішньому занепаді видавничої справи в Україні та прийде кому в голову посягати на цю посаду. То в Радянському Союзі м'якенькими кріслами у видавництвах нагороджували перевірених, вірних і надійних комуністів з нахилами до літератури.

Наразі пригадала, що колись сама рекомендувала Вітька на посаду директора найвагомішого в республіці видавництва. На віддяку Вітьок потішив мене, хоч і «підправленим», зате шикарно (на рівні класиків) виданим романом, себто в якійсь мірі став хрещеним батьком молодого романіста Рибенко-Ясінської. Цікаво, що він скаже сьогодні? Невже теж відомстить чорною невдячністю?! Отож, набираю номер і, почувши буденно-безперспективний голос Вітька, кажу бадьоро:

— Салют! Не впізнаєш? Ага! Це я — воскресла з мертвих і забутих. І знаєш, з якого приводу? Атож, вгадав, хочу, по-перше, перевидати свій роман… Як який? «Криваві заграви»! По-друге, нарешті, видати повне зібрання творів Лариси Орленко.

У слухавці — здивоване мовчання. Так і хочеться єхидно запитати: «І ти, Брут?» — і кинути слухавку. Однак — терпіння, і ще раз — терпіння, бо за нього, як відомо, Бог дає істинним християнам спасіння! А мені конче, доконечно потрібне твоє спасіння, Господи!

Тим часом Вітьок, пом’явшись, каже:

— Ідея — прекрасна, але ти, мабуть, давно у Спілці була, тим паче — у видавництві. На мілині ми, дорога, на мілині… Коштів — нема, паперу — катма, люди порозбігалися… Зосталося кілька пенсіонерів та я. Ледве кінці з кінцями зводимо. Перебиваємося тим, що видаємо комерційну літературу та трохи художньої, але за власні кошти авторів…

— Та бачила я цю комерційну літературу, — лагідно вставляю своїх п’ять копійок, — Один секс… Невже наші люди таке читають?!

— Дорогесенька! Та ти, бачу, і на вулиці давненько була! Наші люди тільки це й читають!

— Дорогенький, але ж ти інтелігентна людина, як ти можеш… такий бруд видавати, навіть якщо його розхапують? — щиро дивуюся моральному падінню Вітька.

— А можна встрєчний вопрос? Скажи-но мені, з якого монастиря ти мені дзвониш і чи давно постриг прийняла, свята Олександро? — перебиває весело Вітьок. — Інакше ти б знала, що у нас уже давно свобода нравов, що секс давно вийшов із комуністичного підпілля і впевненим кроком крокує по країні, що нарешті починають діяти і в нас ринкові закони…