Галина Тарасюк - Сестра моєї самотності

— Сянько, ти так переконливо, хоч і печально, констатуєш це, ніби факти з власного і сокровенного…

— Можливо, і з власного і сокровенного… Чого таїтися? Грішна азм. На жаль, мені хотілося простого людського щастя: мати в цьому житті — усе! І в тім числі — і славу. Ти ж вибрала — правду і свободу…

— На жаль, я належу до тих смертних, генетична матриця яких пам’ятає, що Бог сотворив людину голою, а тому вільною. А рабом зробила її власна захланність, примітивне бажання прикрити тіло спочатку листям з дерева, а згодом і шкурою з меншого брата чи беззахисної сестри… Ти ж по собі знаєш…

— Так, прошу не переводити розмову на мою многогрішну особу! Ти теж — не янгол! І взагалі, досить дискусій! Повертаємося до наших баранів, чи то романів, написаних і ненаписаних. Значить, ти не проти, щоб я видала твоє «вибране» під назвою «Витязі Свитязя». Воно мені подобається. І щоб перевидала без купюр… наш роман «Криваві заграви», але під своїм прізвищем! Чуєш! Тобі вже однаково: мертві стиду не імуть! До речі, гроші обіцяли дати Станіславові «колишні», які нібито тебе «цькували»! А твої побратими, впевнена в цьому, не дадуть ні копійки. Той самий Полятицький. Та він тебе ще три рази закопає, аби тільки не вилізли на світ білий ваші з ним стосунки. Або «душка» Краснобай, навіть з огляду на те, що теж добряче завинив перед тобою. Щось мені мерещиться, ніби ти просила і його заступитися за тебе, замовити добре слово в ЦеКа, але він і пальцем не кивнув. Потакав-пообіцяв по телефону і навіть не пікнув ніде, цей соловій срібногорлий-злотовустий! А міг же! Хоча — якби пікнув на твій захист, то мав би дулю з маком, а не звання народного артиста СРСР, Державну премію, ролі у фільмах найкращих кіностудій Союзу. От за все це він і «здав» тебе. Що ж до Януса, то він скоріше гадину проковтне, ніж вимовить ім’я твоє! З усіх згаданих вище йому під час «демократичного перевороту» на початку 90-х найбільше перепало від прозрілого народу. Звідусіль пішли в газети листи про його нібито «стукацьке» минуле. На щастя, в газетах сиділи «свої хлопці» з аналогічними біографіями — не дали ходу «суплікам». Та й сам мотнувся — побіг, куди треба, впав на коліна перед ким треба, поміняв політичну орієнтацію, і за ніч написав купу славнів воякам ОУН-УПА, яких ще вчора ганив і проклинав у своїх інвективах. А на ранок другого дня вже стояв за плечима Кравчука під синьо-жовтим прапором. От які спритні і невмирущі твої друзі-вороги, Лоро! А ти мені, бідній, не годна простити якийсь роман нещасний!

— Я не пригадую жодного ворога. Там, де я нині, ворогів забувають і прощають їм тої ж миті, коли перетинають межу…

— Ой, Лоро, повір, тобі ради цього не треба було вмирати! Ти й живою була такою — всім-і-все-прощаючою! Пригадуєш той іронічний вірш, який звався коротко й оптимістично:

ОДА ВОРОГАМ

— Правда, геніально?! Пригадуєш? Слава Богу! А то вже думала, що його тобі стерли з пам’яті, щоб не переймалася земними проблемами у раю. А я цей вірш запам’ятала на все життя. Ти не уявляєш, скільки разів твої іронічні рядки розраджували мене, рятували від депресії, а, було, що й від… сама знаєш, скільки разів поривалася накласти на себе руки… Але мені стачило сили не вчинити над собою такої наруги на радість ворогам. Звичайно, визнаю — не без твоєї підтримки, Лоро… Да, до речі, чого це ти так не хотіла, щоб я теж ТУДИ потрапила? Чого повернула з «труби»? Боїшся конкуренції? Бо не думаю, що мертвим не хочеться, щоб вмирали живі. Думаю, навпаки: «давай, сюди, до нас, додому, а то й так затримався в гостях на землі довше, як треба!». Хіба не так?

— Не зовсім так. ТАМ інші імперативи, інші цінності. Та й вічність не ділиться на часові відрізки — довші чи коротші… І не вимірюється ними, як і земною славою…

— Вимірюється! Не мороч мені голову! Інакше про вас, безсмертних, усі тут, на землі, забули б! На другий же день після того, як закопали. А так, дивись, століття минають, а вас пам’ятають, і це притому, що живим дуже часто, майже завжди, буває не до вас і вашої слави. До речі, про премії. Якщо мені вдасться видати твоїх «Витязів», я вже докладу зусиль, щоб їм… чи то пак тобі дали Шевченківську премію. Посмертно. Не лукав, ти ж мріяла про неї. Не могла не мріяти, бо про неї мріють навіть безнадійні графомани. До речі, серед членів комітету чимало колишніх твоїх шанувальників…