Галина Тарасюк - Сестра моєї самотності

— Мріяла? Можливо, було таке… ще в тому житті…

— Авжеж, це було незадовго до того дня, як ти… пішла за межу. І говорили ми про премію у зв’язку із смертю… точніше, суїцидом одного з претендентів на неї, справді, геніального прозаїка… Коли в черговий раз замість нього «возвеличили» премією чергового графомана, він повісився… Тоді про це всі говорили. А ти сказала: «Одних вони розстрілювали іменем революції, інших — іменем радянської влади, а нас знищують іменем Шевченка»…

— …І що це злочин і непростимий гріх — отримувати премію імені Пророка з рук фарисеїв-прокураторів.

— І ще ти сказала, що імперія суцільного терору, імперія подвійної моралі недовговічна. Ну от, вже давно немає імперії, а закони моралі — ті ж… Значить, державний устрій до людської совісті і моралі не має жодного відношення! І приклад цьому — Тарас Григорович.

— Бідний Тарас Григорович! Ця премія — його прокляття… його пекло… Його безневинна вина і неспокутана покута… Як він гірко страждає через гординю дрібних і мілких!..

— Жаль, якщо Тарас Григорович так тяжко все це сприймає… Надивилась я на цей балаган ще в радянські часи. Як «вони» тоді нищили один одного, щоб її запопасти, а заодно і місце застовпити на Байковому цвинтарі! Заповітна мрія — бути похованим на «алеї славетних». Бодай хоч у такий спосіб потрапити у вічність і пам’ять народну! Там уже місця живого нема, на тім кладовищі, одні кості попередників у десять шарів, а вони ще й свої туди пхнуть! Між іншим, от про що написати б роман і назвати — «Премія»! Оце був би «роман вєка»!

— Так напиши… Чого ж ти не пишеш? Ти ж іще тут…

— Лоро, ти що?! Який роман? Я не зможу підняти руку на… Шевченка. Бо це уб’є його! Точніше, це уб’є його добру славу…

— Ціню твоє благородство… Але причому Шевченко, моя люба Саню, до цієї жабомишодраківки?!

— Бо вся та правда, яку б я, Лоро, написала чи сказала, пофіґ усім тим, хто крутиться у світлі його імені. Вони — як мошва довкола ліхтаря. Ніхто їх поіменно не знає. І знову всі прокльони посипляться на Шевченка… І в першу чергу від тих, хто сьогодні цю інституцію перетворив у репресивний орган… Пригадуєш, свій віршик-хохму:

— Печальна розмова… Справді, страшно подумати, скільки іменем Пророка незаслужено покарано талановитих людей!..

— А скільки пихатої чвані породили! Ти знаєш про кого я…

— Та знаю… А хто їх не знає… Вони на виду при всіх владах, — зітхає Лора. — Така планида в них — злотворяща…

— Але ж їм несть числа, Лоро?! Нещодавно Хівря принесла мені звістку про новий журнал, що видається в нас за гроші якогось закордонного українця-професора, в якому той нібито запопався руйнувати критикою увесь наш Пантеон разом з міфами про наших «богів» — починаючи від Шевченка, мовляв, усі наші світочі чоловіки — були пияками й волоцюгами, а жінки — лесбійками і повіями. Отож тепер маємо не шанувати їх тупо та обожнювати, а всіляко розвінчувати, понижувати до себе, тим самим вивищуючись. Мовляв, тільки в подібному потопті національних святинь і символів, у цьому «проз-рі-нні», ти таке чула? — наше спасіння й прогрес. Як тобі нова ідеологія, сестро моєї самотності? Пригадуєш, в тебе був такий вірш:

Тож як нам жити далі у цьому світі, сестро моєї самотності?

— Якось я розмовляла з тим паном на цю тему… На якійсь конференції науковій, — каже Лора так, ніби й справді ходить по конференціях-симпозіумах. А може, й ходить? — Він захищався. Казав, що його не так зрозуміли, що то так він бачить по-новому із-за свого «бугра» українську історію і літературу… А те що його погляди деструктивні — то зараз такий деструктивний світ живих… В одному він має рацію: розум людський — в агонії, як і цивілізація, ним сотворена… Тому цілком справедливо буде переселити людство у тонкий світ… для очищення, а землю населити тими, хто вже пройшов катарсис і готовий повернутися знову на землю…

— Лоро, ти що?! Усе мертві світочі оживуть і повернуться на землю, а ми, дрібні і темні, на той світ?! Знаєш, я — за! Бо вже не годна дивитися на цей бедлам?! На цей вертеп з переберією, на це політичне маланкування, яке нічим не краще за оте трикляте маланчукування, якого «корифеї» і «патріархи» досі не можуть простити радянській владі, не помічаючи в цьому тяглість, як нині кажуть, традиції! Огляньмося: одні словоблуди — а не парламент! Одні блуди — а не культура! На всіх телеканалах — придуркуваті політичні шоу, дуелі, драчки-срачки! Тьху! Якась суцільна «Глеваха» з «Павлівкою» на додачу! Словом — дурдом!