Галина Тарасюк - Сестра моєї самотності

Ах, кожен має право на покуту?! Можливо! Тільки не цей гад! А якщо ви там, на Небі, чи де, так вважаєте, то вибачай, нащо нам, цим, що на землі, таке Небо?! І ви там — для чого? Коли ви… там… зібралися усі такі… всепрощенні, то я справді волію горіти в пеклі! А тебе — бачити не хочу! Іди к чорту! Ти така ж лукава і жадна слави, як і вони! А я, от хрест святий, їх передушила б і з того світу, якби вони посміли спекулювати моїм іменем, прикривати моєю честю свої голі срамні місця!

— Але ж це ти його спровокувала, Саню!

— Ах, так ти тут?! Спокійно слухаєш, як я репетую, і чекаєш, коли лопну від благородного гніву?! Так… зачекай, що ти сказала? Я його спровокувала?! Чим?

— Ти подала йому ідею. З передмовою… Розумієш?

— Чорт! Авжеж… Тепер розумію! Я, не бажаючи того, його попередила! Ах ти ж… бестіарій бестій! Думала його перехитрити, а він перехитрив мене! Просто я забула, з ким маю справу! Ох і школа, ох і вишкіл! Як там: «щоб знищити ініціативу, треба її очолити»! Щоб уникнути людського поголосу, треба вчасно запустити дезінформацію. І т. д. і в тому ж дусі…

— Так, ти мимоволі злякала… його.

— Я сподівалася, що він скоро зачне «повертати з небуття» тих, кого туди відправив. Але, що додумається очолити журі пре-е-емії твого імені?! Це ж вершина диявольського цинізму!

— Не заводься! Бо у того, про кого ти говориш, є завжди контраргументи.

— На що ти натякаєш?! Якщо на мене, то в гробу я бачила вас усіх! Тим більше — сексота Полятицького! Та я чути про нього не хочу! Та я більше до нього ані ногою!

— Пізно! Ради свого доброго імені, Саню, мусиш довести справу з виданням моєї книжки до кінця, а то він перехопить ініціативу, а тебе спробує знищити вдруге, але вже — безповоротно.

— Гаразд! Якщо ти, Лоро, вважаєш, що це не так вже й погано — мати літературно-мистецьку премію свого імені, і тим більше з моєї мимовільної ініціативи… Ну, то — вибачай! Погарячкувала. Але в дурні він мене пошив вперше і востаннє.

— На жаль, не востаннє…

— Що ти сказала? Лоро?! Ти знаєш, що він затіяв? Ти читаєш його думки? Чи, може, ведеш бесіди?! Коли так, якщо ти з ним теж спілкуєшся… якщо у вас досі… творча дружба, як ти казала, то передай йому, що я його знищу! Звичайно, якщо він посміє з мене робити посміховище, або розводити про мене всілякі нісенітниці, як тоді, коли ти… перепрошую… пішла… Чого ти мовчиш? Ти на його боці? Ти його захищаєш знову, як тоді?!!

— Саню, схаменись! Ти хочеш, аби Небо щохвилини метало блискавки і поливало землю сіркою тільки тому, що на ній живуть… різні паразити? Ти ж добра людина, Лесю…

— Не підлизуйся… І не називай мене цим іменем, яким, здається, зветься кожна баба в Україні, крім, звичайно, Хаврони…

— Гаразд, не буду. І взагалі, Лесю, про що і про кого ми говоримо?! На що тратимо вічність?! Коли стільки ще не зроблено, не написано… Навіщо тратимо слова на свари, коли з них можна звести сонячний палац Поезії, де все земне і суєтне набуває іншого сенсу і змісту… Ти ж колись так любила поезію…

— Так. Мала такий звих… такий безневинний сентимент, особливо до ранніх віршів Лесі Орленко. Була колись така поетеса… Пригадуєш, Лоро? Отой, про поезію…

Пригадуєш, ти ще ображалася, що редактор книжки, здається, це був той стукач Полятицький, викинув «Гуляйполе», бо воно асоціювалося з Нестором Махном… От придурок — таку прекрасну метафору викинув!

— Та хіба лиш він і хіба лише з моїх книжок всю суть викидали? Ми самі себе тоді… препарували. Тому й мало що залишили після себе… І добре, якщо хтось із нині славних зостанеться однією книжкою, одним романом, одним віршем чи — одним рядком… Можливо, Ліна Костенко, Борис Олійник, Вінграновський, юний Драч і закоханий Павличко… Та ще Стуса будуть цитувати, як Лесю Українку і Шевченка. А решта… «Печальна их участь — забвенье». Правда, кілька десятків мають шанс залишитись у працях літературознавців… А такі, як я, взагалі згинуть безвісти… Хоча, все можливе… Українська література щедра на несподіванки й парадокси…

— Ну ти, Лоро, даєш! Щось мені видається, що ти дорікаєш мені… Так, конкретно мені! А що я можу для тебе зробити, коли часи настали ще тупіші, як були?! Звичайно, ніхто нікого не переслідує, не здає, але й не читає! Ти хоч лопни — кричи, а вони там, нагорі, своє роблять! І їм усе до фєні, крім грошей і влади! Так, я, здається, знову заводжусь! А це погано! Особливо в даній політичній ситуації. Давай ліпше дочитай мені того вірша… Пригадуєш: