Галина Тарасюк - Сестра моєї самотності

«Хай святиться твоя сваволя…». Прекрасно! Це про мене. Так — це про мене: «Хочу — сію собі насущний, а ні — на сопілочку граю»! Тепер пригадую: ти написала це у той день, коли тебе вигнали з роботи. Слухай, присвяти цей вірш мені! Хай вони знають, що ми були подругами, і, нарешті, позакривають свої погані роти!

— Сянько, ти що?! З глузду з’їхала? Як я можу тобі його присвятити, того вірша?! Де ти, а де я?! До того ж… я вже вічність самописки в руках не тримала!

— А можна, я казатиму, що цей вірш ти присвятила мені?

— Як хочеш… Ти… як дитина…

— Задля твого ж піару, як зараз кажуть. От я скрізь буду читати цей вірш і згадувати твоє ім'я.

— Як ти сказала? Піару?

— Ну, ради твоєї популярності серед рідного народу. Щоб ти зосталася в його пам’яті… А то — забули! Вони забули усіх, крім хіба що Шевченка, бо він ще їм треба як символ, як політичний бренд! І то всім — лівим, правим, заднім, переднім, верхнім, спіднім! Ти таке бачила?!

— Саню, ти ж розумна жінка! Ти ж знаєш, що пам’ять народна карбується не тут, на суєтній землі, і не секретарями з ідеології, не власть імущими і не їхніми політтехнологами, не істориками і літературознавцями, навіть не богословами… А кимсь вищим, високим і справедливим, і там, що ви, живі, називаєте Небом. І залишається в ній тільки те, що записано в КНИГУ БУТТЯ…

— І — слава Богу і всім сорока святим, чи хто там пише ту Книгу Буття?! Бо якби, насправді, все залежало від цих смердів, то вони і небо засмерділи б, струтивши звідти і Сковороду, і Сагайдачного, і Хмельницького, і навіть Шевченка, а почепили би свої пальтрети… Уявляєш, якою була б тоді пам’ять народна?! Барахолка! Блошиний ринок! Бандюганський базар! О, Лоро! Ти тримаєш мене на цій землі! Точніше, наші з тобою розмови… Тут же… якась… людська пустеля! Пустка! Людей повно, а нема з ким словом перекинутись! Чесне слово, якби не ти, я б повісилась!

— Не треба вішатись, Сянько. Треба сідати і писати роман… Я назвала б його, наприклад: «Смерть — сестра моєї самотності»… Я мріяла написати такий роман… роман, під яким би могла підписатися кожна людина… Або сказати: це про мене, про моє життя, про мою душу…

— Те, що ти кажеш — утопія! Гарна утопія! Як я можу написати ТАКЕ, щоб під ним підписався Янус чи той самий Полятицький? Е, ні, не вийде, бо ми категорично не з одного поля ягоди!

— Саню, а, наприклад, під «Фаустом» ти змогла б сама підписатися? Чи під «Електрою»? Чи «Гамлетом»?

— Ну, якби вистачило нахабства… то… можливо…

— Чому ж? Вони ж написані і про тебе, Саню, і про мене, і про Януса, і Краснобая, і про твого коханого Станіслава, і про Полятицького… І про інші людські пристрасті і пороки, які кожен з нас втілює на цій землі…

— Ти що, хочеш сказати, що всі ми — однакі?! Що нема серед нас ані гіршого, ані кращого? Тоді ти перечиш сама собі, навіть більше — сама себе заперечуєш! Бо виходить — нащо життя класти за якусь ідею, як ти от поклала, пішла зі світу, а тепер мені заказуєш цього не робити? Але пізно мене перевчати, як жити!

— Саню, що в тебе за звичка плутати грішне з праведним! Невже ти не розумієш, що, якби одні смертні не клали життя на вівтар правди, справедливості, свободи, то інші смертні навіть не відали б, що є взагалі такі поняття! Пригадуєш:

— Та пригадую! Якби ти не носилася зі своєю свободою, як курка з яйцем, то до сих пір жила б і, напевно, що написала б свій геніальний роман.

— Ти не згадала ще одну умову, за якої я не просто жила б, а жила б розкішно: якби не казала правди. Це, Саню, на жаль, найголовніша умова життя на грішній землі.

— Ні! Не найголовніша! Бо твої вороги, чи «друзі» мали тебе на увазі з твоєю правдою. Тоді в них вже були настільки міцні позиції в певних органах, що навряд чи ти могла підмочити їхню прекрасну репутацію своєю правдою. Справа в іншому — ти складала їм серйозну загрозу своїм талантом. Своїм непростимо потужним і чесним до ідіотизму талантом. Вони що, думаєш, не відчували себе пігмеями, отакими собі домовичками-на-вушко-шептунами, хатніми тарганами поряд з такими я ти, як Григір Тютюнник, Микола Руденко, навіть Роман Андріяшик чи Тарас Мельничук?.. На жаль, Лоро, усе можна простити, усе, крім таланту. І в цьому наша спільна біда.