Галина Тарасюк - Сестра моєї самотності

— Ти куди — назад! Це тобі не Англія. Америці треба відробляти по повній програмі! А тепер усміхнися господині і ходімо жерти! — І силоміць поволокла до фуршетного стола.

Що ж, дуже милозвучно у цих світських левиць називалися світські вечірки з фуршетом — «жерти»! Знаючи, що опиратися нахрапистій Хевроні даремно, змирилася. Тим більше, мала підозру, що Хівря «пасла» мене, як я Остапа, а тепер хотіла ще й випитати, яке враження і що я думаю, себто отримати вичерпну інформацію, щоби сьогодні відзвітувати пані Вейс, а завтра цитувати мене на якомусь іншому «рауті», або пліткувати в будуарі іншої закордонної мадам, заробляючи собі право на дармовий фуршет у якомусь іншому салоні… А після всього цього… лізтиме до мене цілуватися?! Бидло бидлом! Але, о, Олександро, писок їй бити сьогодні не будемо. Почекаємо слушної нагоди. А поки що дякуй посестрі за ініційований нею «виїзд у світ» — вголос, а подумки — за безкоштовну інформацію про це задзеркалля, і — жуй канапки, чекаючи, коли після п’ятої чарки Хаврона втратить пильність.

На щастя, це сталося після третьої, і, вислизнувши з ослаблених лабет Хаврони, я все ж таки по-англійськи покинула американське фуршетне застіллям, разом із захмелілим, галасливим бомондом і тверезою, небагатослівною хазяйкою, як мені здалося, трохи розчарованою Хівриним подарунком, тобто мною. Отож, перепрошую, пані, що не вийшло сенсації. Мені самій щиро шкода, що я не монстр і не динозавр-комуняка, а проста хворовита жінка, з якою ви мали честь бути давно знайомою. Але про це — ні слова…

Та все ж гостинна господиня помітила мою втечу, бо слідом за мною у передпокій вийшла Ірен і, мило усміхаючись, за п’ятнадцять хвилин довезла додому живу і неушкоджену.

Не вмикаючи світла, пробралася тихо, щоб не розбудити Станіслава, у свою спальню. А потому довго не могла заснути, думала про те, що побувала одночасно у двох паралельних світах. Адже минуле — теж своєрідне позасвіття… Ох, не варто, не варто туди вертатися… І ворушити спомини не варто… А ще більше — показуватись на очі колишнім коханим через стільки літ. Не може бути, щоб Остап не впізнав мене… Думаю, що й по телевізору бачив… Невже я стала така… стара, що посоромився признаватися до мене при людях?..

Щоб хоч трішки заспокоїти розворушений спогадами біль, «перемкнулася» на салон загадкової пані Христини Юрчишин-Вейс. Згадувала кожне обличчя, кожен погляд, кожне почуте слово, надто плітки про себе тих двох… Скільки за один день… подряпин, несподіваних підніжок і навіть підступних ударів… Н-да… Хотіла би я спитати тебе, о, Олександро, чи варто платити здоров’ям за нові враження та інформацію, навіть коли вони про паралельні світи? Цікаво, що скаже на це Лора? Чогось мені здається, що її душечка теж там витала… А чом би й ні? Якщо вона приходить запросто до мене, то чом би їй не відвідувати світські раути чи літературні тусівки в «Павіані»? До речі, свого мільйонера пані Вейс так і не показала гостям…

…Заснула під ранок. Розбудив, як це часто буває, телефонний дзвінок. Дзвонила, звичайно, Хаврона. Але замість того, щоб випитувати враження про вчорашню тусню, щось заблемботіла-залопотіла, та так пристрасно-схвильовано, що єдиним словом, яке я зрозуміла з її знервованого лементу, і то тільки тому, що вона його часто повторювала, було — «премія».

Яка? Кому? За що? Але ліпше би я не допитувалась. Те, що почула від Зої, було настільки безглуздо цинічне, що досі не можу знайти йому назви! Тим паче — пояснення. Мене всю аж перевернуло від обурення і безсилої люті!

— Лоро, ти чуєш? Де ти, чортова дівко? Чи ти хочеш, аби я луснула від злості?! Агов! Ти чуєш? Чуєш! Ні, ти чуєш: отой твій останній коханий, той облізлий слимак, котрий спав з тобою, жив-пив за твої гроші, щоб на тебе ж доносити, так от він, виявляється, ні більше — ні менше, очолює журі щойно заснованої літературної премії імені… кого б ти думала?! Ніколи в житті чи то пак у своїй вічності не здогадаєшся! Здогадуєшся? Мого імені?! Та ти що?! Не сміши! Тво-го! Твого імені, Лоро! Певно, мої стіни таки мають «ушки-підслушки», Лоро! Бо не встигла я зажуритися, що тебе забули, як вони, всюдисущі, заснували премію імені Лариси Орленко! Ну, як тобі? Тобі ба-а-айдуже??? Тю! Як може бути тобі байдуже, коли ця скотина, яка продавала тебе, споювала, перекривала тобі кисень, тепер твоїм іменем відмиває своє минуле! Самореабілітується! І буде нею реабілітувати собі подібних! Що-що ти кажеш? Спокутує гріхи? Кається?! Тоді, коли так, — хай мене при житті канонізують! Бо проти цього покидька я — свята мучениця!