Галина Тарасюк - Сестра моєї самотності

— Да? А звідки ти знаєш такі… пікантні подробиці? Вона такого про себе не розказувала по тілівізору… А що, вона ті тексти крала чи що? Але як? По хазах ходила і тирила?!

— Точно не знаю, але думаю, що так само, як сьогодні крадуть з Інтернету чужі тексти пісющіє дєвочки. Беруть і пишуть переказ роману якогось Коельйо, а Ванька Кузькевич, он він до всіх марусь клеїться, їх видає як оригінальні геніальні твори…

— Та тоді ж комп’ютера не було! Звідки вона могла стирити ті тексти? Вона, що — у видавництві робила і звідти їх цупила?

— Кажу ж тобі, що не знаю. Мабуть, доступ мала до рукописів… Може, через кагебе?

— Подумаєш, великий гріх — списувала тексти? Ніби у тих динозаврів радянських можна було щось мудре списати? Ти ж вчила у школі українську радянську літературу? Ну?

— Ну, вчила…

— І що? І багато чого навчилася у тих графоманів?! Вони ж всі були — графомани! Творці виробничих романів і ходульних патретів будівників комунізму. Слава партії, слава Іллічу! Було там що красти?.. Отож-бо…

— А хто приволік цей… раритет?

— Звісно, хто! Он дивись, як віддячує собі за послугу хазяйці — жере, як не в себе! Ужас, та в її роки вже не живуть, а вона по фуршетах ще гасає, як коняка!

— І ми ходім жерти! Бо якого хрена ми прийшли в цей… паноптикум? Тільки — жерти!

— І пити!

— Канєшно. Це — святе!

І стервози, зареготавши, ринулися до столу, де вже розпашіла від коньяку Хаврона, а це була саме вона — нестаріюча акула пера Зоя Хавроненко — в гордій самотині, одна, як палець, за столом, зате в три горла запихалася делікатесами. І в ту саму мить, коли я побачила Хіврю, я все зрозуміла…

Суча Хаврона! Так от кому ти, о, Олександро, стара дурко, маєш дякувати за цей раут у місіс Вейс, і за честь бути його «родзинкою»! А ти думала — власній популярності! Убити мало! Звичайно, убити Хіврю! Стара брехля! Розважає плітками про тебе багатійок! Продає за шмат гнилої ковбаси! Рішити мало…

Ледь не лускаю з люті, але тут же гамую себе, бо ж завжди, у кожній, навіть найгіршій ситуації є щось позитивне. Так що, о, Олександро, пригадай науку свекрухи — розправ спину, підніми голову, подивись на це болітце довкололітературне з висоти своєї незалежності від нього, і — шукай позитив! Бо й справді, коли подивитися з іншого боку на все це, то, якби не Хівря, ти навряд чи потрапила б у цей паралельний світ, у цю нереальну мішанину забутого минулого і непізнаного сучасного, та й, врешті-решт, навряд чи почула б усю стервозну правду-матінку про відносність усіх понять, в тім числі і моралі, якими ти переймалася з дуру, а деякі дурки і зі світу пішли! Так що — вище голову, Олександро Рибенко-Ясінська. Ти у своєму човні!

А от знову місіс Юрчишин-Вейс — увагою до твоєї персони засвідчує це. Бере під руку, веде повз фуршетний стіл і оторопілу Хеврону з гамбургером у пащеці — як віп-персону — у бібліотеку.

Заскочена нагло, Хівря червоніє і… радісно «впізнає» тебе. Моя ти кицюню-хитруню: невже впізнала? Ще й як впізнала! Кидається з криком через стіл, як під поїзд, хапає під руку і так утрьох, попереду всіх, ви бадьоро крокуєте в бібліотеку.

Посадивши нас із Хавроною в першому ряду, пані сіла за стіл навпроти і, не чекаючи, доки зайдуть усі гості, почала читати свій роман про Булгакова. Читала пані свій нудний і непрофесійних текст недовго, певно, щоб не почали гості позіхати, а потім по черзі запрошувала до слова молодих «українських письменниць». Усі вони, як одна, хвалили роман хазяйки, перли проти Спілки письменників, водночас переконуючи пані, що вона одна гідна бути єдиним членом тої Спілки… На завершення знайомі (з рекламних роликів про миючі засоби) актори зіграли сценку, в якій Булгаков співав під гітару білогвардійську пісню про корнета Оболенского та поручика Голіцина. Захмелілий від аперитиву різношерстий бомонд дружно, хоч і в різні боки, вторив: «Подайте бокалы, корнет Оболенский, поручик Голицын, налейте вина! Налейте вина! Налейте вина!».

Несподівано у «салон» зайшов той, кого ти, о, Олександро, теж не сподівалася бачити в цьому… світському вінегреті по-американськи, авжеж — Полятицький! Зате пані Христя Юрчишин-Вейс сподівалася, ще й дужє, бо так зраділа, що аж вийшла з-за столу, благаючи метра Полятицького сказати своє слово про її роман.

На жаль, о, Олександро, ти не чула, що варнякав, розпустивши хвіст, той «знаменитий літерат». Тебе перемкнуло і тепер мозок довбала одна тільки думка: «Що робить у салоні добропорядної американської леді цей радянський сексот? Невже „рибак рибака бачить здалека“? Коли так, то вибір теми письменницею Юрчишин-Вейс цілком зрозумілий, як і її любов до Булгакова».