Галина Тарасюк - Сестра моєї самотності

Тим часом, помітивши мою печальну одинокість серед нинішнього «цвіту нації», до мене підрулює моя добра знайома Ірен. «Вам не скучно?» — питає. «Ні», — відповідаю. — «Мені цікаво. Стільки знаменитостей!» Ірен від гордості шаріється, готова віддячити люб’язністю за люб’язність. А коли так, то скористаємось цим, тим паче, що нам так бракує інформації про, авжеж, он ту пані, що корчить із себе «світську левицю».

— Та пані у вечірній сукні і в діамантовім кольє?! — рожевіє ще густіше «Ірен без колья» і переходить на шепіт, — то дружина олігарха М. Вона пише гламурні романи…

— Так вони ж ці… надцяті за рахунком зазвичай співають! Маліна, Мальвіна, Мівіна…

— Зазвичай — так. Але ця — виняток… До речі, вона ще й малює.

— Боже, як бідному олігарху пощастило! Що вона малює, видно по її, вибачайте, автопортрету, а от про що пише, цікаво було би почути…

— Пані, вибачте, але я… нічого не читала…

— А та пані, біля жони олігархової, трохи старша, у вишиванці і народно-демократичних коралях?

Ірен, за зовнішнім лискучим гламуром якої проглядається репана простолюдинка з чернігівських лісів Ірина, мій невинний жарт подобається, але посада зобов’язує до стриманої політкоректності. Н-да, поняття демократії — «понятие растяжимое»…

— То дружина народного депутата К. Теж романістка. І видавець. У неї своє видавництво…

— Ах, чували-чували…

Авжеж, наші «чували» про ваших чували… Але більше про мужа державного, замішаного в «газових» аферах… А що до самої «чували»… то яка тільки «чувала» маєтна нині не пише, не співає і не займається політикою! Свобода ж! А головне — гроші! Ох, Лоро, Лоро… ти уявляла собі таку «свободу»? Ох, якби уявляла, то не вмерла б наглою смертю, і нині дефілювала б собі на цьому великосвітському прийнятті з оголеним по саму цноту талантом.

— А та блонда пані, що бесідує з нашим геніальним художником? — хотіла сказати точніше — «треться коло художника», але політкоректність не дозволили…

— А-а, це дружина футболіста С. — галерейниця… Вона тримає приватну художню галерею… Її хобі — живопис… Ну, а пана Н. — нашого геніального художника ви знаєте, як бачу.

Авжеж, знаємо! І нам приємно, що в акваріумі-тераріумі пані Вейс рибка водиться не лишень золота і з «хобами», а й талановита. Однак, по перстенцях на білих рученьках та й одежинці видно, що живописне хобі в білявки на останньому місці, а на першому — ювелірне.

Ірен, переконавшись, що новій гості, тобто мені, дуже цікаво продавати витрішки на цьому ярмарку марнослав’я, відкланюється, мовляв, вона мусить поговорити із присутніми тут журналістами.

Невже з Хавроною? Ні, ті юні дівчатка, яких виловила в цьому багатолюдді Ірен, зовсім не схожі на пошарпану у битвах за копійку і місце на фуршеті акулу пера Зою Хавроненко. Але, справді, де ж вона? Шукаю очима потріпану Хіврю, а бачу… Ба-а-а! Кого ж це я рідного ба-а-ачу? Але зовсім не в тій кондиції, що колись лицезріла… Мій коханий Розум! От коли мені стало млосно і душа забігла в п’яти! Бо якраз цьому «красавцу» найменше мені зараз хотілося потрапляти на очі… А таки — красавєц! Мачо! Роки йому тільки на користь. Он, як обліпили… сучки… Тю! Та що це зі мною?! Призабута ревність в одну мить охопила мене, як полум’я. Як тоді, коли я, мов божевільна, гасала за цим жеребцем по зйомках, втративши розум… Виривала з обіймів артисточок! Досі руки сверблять вхопити за пачіски! Невже я справді любила цю… красиву картинку, за якою нема ні мужчини, ні таланту?

Схиливши голову, обминаю кількох відомих столичних артистів, з якими була знайома з юності, але вони, слава Богу, «не впізнали» мене. А навіщо впізнавати того, хто вже не стане в жодній пригоді?! Та й віддавати добром за колишнє моє добро не дуже хочеться… А бігали ж, ой як дріботіли — звання хто «заслуженого», хто народного хтіли. Аж доки не помогла. Та Бог з ними! А може, справді я так змінилася? Це ж роки пройшли… Можливо… Одна втіха, що бути невпізнаною — принаймні комфортно. Як у шапці невидимці. Хоча… перепрошую, як це — не впізнають?! Чому не впізнають, коли я тепер теж — телезірка?! Як ця… актриса Кумська! А вони не впізнають! Аж зло бере! Н-да, щось підозріло… А може, вони, ці «продвинуті», ніким, окрім себе геніальних, не цікавляться? А жаль, бо знає мене навіть пані Вейс, котра, як всі культурні люди, дивиться українське телебачення і читає газети.

А он, мабуть, і вона, моложава, висока, з американізованими слов’янськими рисами обличчя, — обходить гостей, обдаровує привітною славнозвісною американською усмішкою. От, здається, і до нас дійшла черга…