Галина Тарасюк - Сестра моєї самотності

— Перепрошую, що передати пані Христині? — чемно перепитала Ірен, і мені, заскоченій так зненацька, нічого не зоставалося, як дати згоду.

Була зла на саму себе, що піддалася на авантюру, та водночас рада, бо підготовка до «прийняття», себто прийому, врятує мене від зайвого і небезпечного для моєї голови нервування через ту революцію.

Та й цікаво, хто і що за цим запрошенням стоїть? Перебрала у пам’яті всіх знайомих, але жодного не знайшла, хто б у такі тривожні дні мав совість влаштовувати вечірки чи ходити по гостях. Люди, агов! Надворі осінь 2004 року! У Києві революція! Початок парламентських виборів. Знову український світ розколовся на дрібні друзки! Майдан вирує повсталим людом! Люд скандує: «Ющенко! Юля!» Кипить жовтогарячими прапорами! На Хрещатику — зелені намети! Палають багаття! Фронт! По телевізору показують: на залізничному вокзалі висадився біло-синій гірничий Донбас на підтримку Януковича. От-от почнеться громадянська війна! А цій американці раути в голові! В такий час… А справді, є над чим замислитись… А може, піти?.. З цікавості, що вони там затівають, ті американці?! Он вже й Сорос вчора, показував якийсь канал, прилетів, певно, проконтролювати, на що пішли його гроші… Ні, відмовлятися не варто. Там щось таки має бути… Гадаю, пані Юрчишин-Вейс недурно кличе мене у свій паралельний світ… Тож треба з усією відповідальністю поставитися до запрошення. І вже викликати колись персональну перукарку, а тепер просто подругу Дору, щоб «сделать голову, а заодно и лицо».

Стара Дора, свідок усіх моїх злетів і падінь, прилетіла як на крилах, ахала-охала, що, нарешті, мене поцінували і скрізь кличуть, і на радіо, і на телебачення, ах, вона так любить мене слухати і дивитися, а тому вона все зробить, аби я була, «как звезда голливудская». І через пів години під її руками я справді стала трохи схожа на підстаркувату Грету Гарбо.

Заплативши Дорі щедро за добрі слова і метаморфози, випровадила за двері, а сама, одягнувши подаровану Сашунею модну блузку, стала чекати. Рівно о шістнадцятій приїхала Ірен, гламурна, ніби щойно з подіуму, посадила в сріблясте «volvo» і привезла під особняк на Тарасівській, який пані Юрчишин-Вейс, як пояснила, ось уже третій рік разом із чоловіком — відомим американським бізнесменом — винаймали під житло. Яким бізнесом займається пан Вейс, Ірен не відала, але знала, що він, як і дружина, великий патріот України. І шанує патріотів. Якщо цей комплімент стосувався мене, то… ну, просто я не знала, як реагувати, позаяк, звичайно, вважаю себе патріоткою, але трохи іншого штибу, ніж пані Вейс із своїм мільйонером, хоч вони, по величезному особняку було видно, таки великі патріоти. І ось зараз я їх побачу на власні очі, по-українськи гостинних, по-американськи собі на умі…

Одначе ні в під’їзді, ні у просторому передпокої, що переходив у широку, яскраво освітлену залу, мене ніхто не зустрів, а кілька десятків гостей, що звільна походжали приміщенням, взагалі не звернули на мене уваги. Цілком в американському дусі! Отакий парастас!

Жжжжах, як з мене пруть ці допотопні радянські штампи! А тут, з усього видно, зібралося товариство суперсучасне, модерне… Гламурне! Незнайоме! Воістино, паралельний світ, у якому всім до всіх паралельно, окрім, звичайно, власної геніальної і коханої персони… Хоча це на перший погляд. А коли уважніше придивитися, то побачиш звичайний, давно описаний в літературі, невмирущий і незнищенний, разом з тим цілком реальний і суто український

І всі тут про це знають. А тому й збіглися, щоб побазарювати в прямому і переносному значення цього слова, і якщо не продатися, то поторгуватися, або просто «показать товар лицом». Як он та розфуфирена волоока красунечка дуже скидається на літературну «поп-звєзду», яка не злазить з телеекрана, розпатякуючи, як вона неждано-негадано сіла і ненароком написала культовий роман, який у неї тут таки купило таке ж культове видавництво і тут таки видало, і тут таки шанувальники культової літератури, прості пострадянські «культяпки-головотяпки» розхапали книжку ще гарячою, а вона сіла зразу ж писати паралельно аж чотири нових культових романи, авторські права на які вже закупили ще три, ні, чотири культових видавці… Отака, вся культова наша Параша!

Н-да! Оце талантище! Тут цілий вік мучишся, усіх мучиш — і мертвих, і живих, і спокутуєш гріхи перед Її Величністю Літературою, витираєш ноги до дір у підошвах, перед тим, як до неї у двері постукати, а тим часом усі, кому не лінь, витирають ноги об тебе, а ця «звезда», невідомо звідки вона впала на наші Парнаси, лиш пукнула і вже — там, у Храмі Літератури! Поряд з Толстим, Чеховим, Шевченком, Франком, Українкою… Принаймні, так вона думає! Хоча навряд чи взагалі ця самовпевнена пава здогадується про їхнє існування… Що поробиш, коли для неї література — щонайменше тусовка з пивом у кафе-кнайпі «Павіан» з такими ж «великими і всесвітньо знаними» у наших Васюках, як вона сама.