Галина Тарасюк - Сестра моєї самотності

— Ти що, серйозно?! Та хай Бог милує від тих революцій! Хоча… як подивишся на те, що «вгорі» діється… самій за вила хочеться братися… — зітхаю, сподіваючись викликати Станіслава на одверту розмову. Цікаво знати, що думають ті, які… керують процесами… І які ще експерименти нас чекають?!

Однак старий лис Станіслав не збирається ділитися зі мною ані секретами, ані плітками-чутками. Кинувши: «А доведеться звикати!» — зачиняється в кабінеті.

— Що ти маєш на увазі? — гукаю стривожено. Але він не відповідає. Комусь дзвонить, з кимсь говорить. А що, про що? — через двері не чути. А на ранок кудись іде і повертається через три дні, коли все уже стихло, і каже, що був у фонді. Однак по його «відлучках» нібито на роботу у той таємничий фонд, а надто впевненості, яка повернулася до нього в останні роки, починаю підозрювала, чи не організували старі «зубри» на чолі із «біловезьким» справді якусь масонську ложу, підпільний штаб «сопротивления» спочатку націонал-патріотам, а тепер вже й соціалістам? Тобто самій ідеї фантомної, утопічної національної і соціально справедливої держави, з якою попервах носилася купка колишніх «в’язнів сумління», згодом підхопила на щит «постколоніальна», як каже Лора, творча інтелігенція, яка теж поспіль вважала себе жертвою системи і не бажала її повернення. Воно й зрозуміло, але, скажіть на милість, хто не був її жертвою? Та ж найперше — самі її архітектори і зодчі! Не кажучи вже про обласканих системою класиків і корифеїв!

Не обійшла чаша сія і батьків Станіслава, і його самого, та й мене, але ми були з тих, хто не кусає цицьку, яку ссе, і не плює у криницю, з якої п’є. І не козириться утопічною ідеєю соціальної рівності. Для Станіслава над усе була і є — держава. Його кредо: служити вірою і правдою хай навіть і не завжди справедливому до синів своїх «ОТЕЧЕСТВУ». Так, Станіслав, як китаєць, справжній державець: держава, в даному разі СРСР, була і зосталася його релігією… І зректися, зрадити її — понад його сили. Навпаки, він і мертвий їй служитиме… І цього не можуть йому простити ті, для кого найвища релігія — зиск!

Що стосується мене, то після того… позасвітнього рандеву з Лорою, коли лежала в реанімації, щось змінилось у моїй свідомості чи в підсвідомості, не знаю… І то настільки, що часом жахаюся: це я ТАКЕ сама думаю, чи, як папуга, наслухавшись телевізора, чуже клішую, чи, може, мене той клятий Мефісто-Пришембовський досі на кодовому цугундері тримає? А може це вже втрутився голос крові, або позаземні цивілізації? Чи просто банальні патології, які відбуваються у психіці людини після клінічної смерті, а чи справді, як Лора каже, подарований вищими силами шанс спокутати свої гріхи?..

Блін, одні запитання! Але, як би не було з моєю бідною голівонькою, а думає вона останнім часом про речі дуже трагічні. Зокрема і про те, що віковічна мрія українців про власну ідеальну державу зосталась утопією, і тільки тому, що не було й немає ідейної єдності в суспільстві, а в очільників, виплеканих колоніальним минулим з його ідеалами й цінностями «верноподданическими», ніколи не було чітких орієнтирів, а головне — чесної одержимості… Цим і скористалися зцементовані вірою у світле комуністичне «уже-сьогодні», вишколені партійною дисципліною, пов'язані круговою порукою і наснажені всеперемагаючою любов'ю до влади і метою ніколи з нею не розлучатися, старі кадри та нові, виховані в комсомольських лавах і дитячих колоніях, під егідою таємних членів таємничих фондів, лицарських орденів чи масонських лож…

Ну от… такий спіч… Чом не Чорновіл чи Левко Лук'яненко?! Але інтонації безсторонньої констатації, ніби про дні давно минулі… Лора! Так, щось подібне вона мені блемкотіла років тридцять чи й сорок тому, коли поривалася змінити світ. Ой Лоро, Лоро, мені з тобою, як із моєю бідною головою! Невже, зерно, кинуте тобою, проростає у моїй хворій голові? А де ж в цей час перебуває голова твого коханого народу?! Розкажи! Ви ж там, у тих засвітах, усе знаєте! І про таємничий фонд Станіслава… Бо, може, я гіперболізую, може, старий ловелас товариш Ясінський «фондом» називає якусь сексапильну дівегу, яку, чого доброго, ще й утримує?! Зараз таких нахлібниць розвелося велике множество. Тим більше, що про справжні статки Станіслава, його рахунки, ніхто з нас, його рідних і близьких, ніколи не знав і не знає! Усі ми, ближні його, вірили і віримо, що ті кілька квартир і дача, придбані на зорі (чи під зорею?) незалежності, ото й усе наше багатство…