Галина Тарасюк - Сестра моєї самотності

— Саню, що ти собі думаєш? На що тратиш і себе, і життя? Навіщо оббріхуєш себе? Виставляєш на показ свій… негатив? Начебто повія яка! Нащо тобі ця слава дешева? Ти ж мудра, талановита, добра… Ти ж розумієш, що не для того тут залишена… Тож навіщо примножуєш темряву, коли можеш примножувати світло? Життя безконечне, але не тут. Тут воно відміряне кожному на стільки, на скільки він здатний множити світло. Ти ж обіцяла перевидати наш роман і написати свій… Ти порушуєш обітницю. Втретє. Четвертого разу не буде… Ти чуєш, четвертого разу не буде!

Сказала, гірко зітхнула і пішла назад у свій потойбічний чи паралельний світ. І то так швидко, що я не встигла навіть обуритись. Зате відчула біля серця легкий трепет і зрозуміла: то повернулась до мене моя душа…

Ніхто не вірить, а я напевно знаю, чи то пак, дякуючи Лорі, переконалася, що він існує — паралельний світ чи задзеркалля, потойбіччя, позасвіття, засвіти… Називайте, як хочете, а він є, і там зараз Лора. Живе чи існує — не знаю, як це назвати, і вона не каже, і взагалі не бажає на цю тему говорити. Але я підгледіла… Авжеж, за довгі роки нашого з нею спілкування, я спостерегла, що з'являється вона переважно в один і той же час — коли заходить сонце і на землю опускаються легкі фіалкові тіні. Цей час, здається, кінематографісти називають режимним… Тоді на мить розмивається тонкий перестінок між ЦИМ і ТИМ світами і з'являється Лора. Як моя «сутінкова дівчинка» із давньої казки для Сашуні… Іноді я чітко бачу її тонкий дівочий силует… Він трохи густіший за сутінки в кімнаті. Бачу, як вона, розмовляючи зі мною, ходить по квартирі, йде за мною на кухню, у ванну, підходить до вікна, до книжкової шафи, сідає на боковинку крісла. Мені цікаво за нею спостерігати, тому не вмикаю вечорами лампи, щоб не сполохати її. Чомусь здається мені, що теперішня Лора, на відміну від живої, боїться всього різкого, протестного, зокрема яскравого світла і гучного голосу. Любить присмерк і тишу. У всьому — присмерк й тишу. Навіть у стосунках. І мене приохотила до цієї стриманості. Хоча на загал, вона має рацію: це так романтично — сидіти, розмовляти, ніби ширяти, у тихих сутінках, у сутінковій тиші…

А якось Лора мені призналася, що на цьому світі майже жодна із її мрій не збулася. Звичайно, тепер вона розуміє, що все те, навіть мрії — тимчасова суєта, та все ж шкодує, що ніколи не мала великого, просторого власного помешкання, про яке мріяла дитиною, коли вони всією сім'єю тіснилися у комірному, та й згодом, коли жила в однокімнатній квартирці в Києві. І хоч там, звідки вона приходить, їй комфортно і просторо, але все одно шкода, що тут їй було тісно й незатишно…

Цього разу Лора слово в слово повторила своє зізнання, але з іще більшим смутком. Навіть її силует здавався похнюпленим і печальним, як осінній туман…

— «Комфортно й просторо» — це, мабуть, якась алегорія? Адже я не розумію, як може бути просторо в домовині? — цим дурним запитанням я хотіла спровокувати Лору бодай на скупу інформацію про ТОЙ СВІТ, але раптом пролунав різкий дзвінок. Лора злякано метнулася, впала тінню на стіну і розтанула.

А я у полоні сновидіння довго не могла збагнути, звідки той дзвін, а коли втямила, не бажала озиватися до світу. Однак телефон настійливо вимагав взяти слухавку. І я взяла.

— Я перепрошую, чи можна чути пані Ясінську? — спитав у слухавці діловий жіночий голос з відчутним акцентом.

О! Олександро! А це ще хто по твою душу? Чи не ті самі патріоти, які з відомих причин так затято ігнорують тебе?

— Ви поми… — хотіла сказати, що вони помилилися, що тут така не живе, але передумала:

— Так, це я… я слухаю…

— Вам телефонує а-а прес-секретар пані Христини Юрчишин-Вейс… Мене звуть Ірен, і мені а-а доручено повідомити вам, що вас запрошено на прийняття до пані Юрчишин-Вейс з нагоди виходу у світ її роману а-а про Булгакова. Нам відомо, що ви теж а-а романістка, а-а тому пані Христина хоче вас бачити а-а у себе на прийнятті, що відбудеться завтра о сімнадцятій годині у неї в салоні, — чітко і чемно, як автомат, повідомила незнайома Ірен…

— Дякую, але я навряд чи зможу… бачите… мені нездоровиться…

— Нам це відомо та все ж пані Хористина дуже просила… По вас приїде авто рівно о шістнадцятій нуль-нуль. А-а прошу, кажіть адресу… Або… що передати пані Юрчишин-Вейс?

Запрошення було таким несподіваним, що я розгубилася. Що за пані і звідки вона все знає про мене? І взагалі цікаво, навіщо я їй на тому прийнятті?