Галина Тарасюк - Сестра моєї самотності

— Саню, що ти все якимись натяками та недомовками? «Вони» та «вони»! У вас же ж тепер свобода слова! Ні кедебе, ні цензури, ні ідеологічного тиску…

— Хто тобі таке дурне сказав? Точно — Хівря! Звичайно, офіційно все так — свобода слова. Але ти тією своєю ілюзорною свободою можеш тішитись у себе на кухні, в електричці, на базарі, випускаючи «пару», але знай, що жодне твоє слово не долетить до тих, кому воно адресоване. І не черкне полум'ям бунтарським «голубий небесний ефір», бо сотні, тисячі «добровольців», таких, як Хаврона, колишніх і нинішніх «дзержинців», куплених за чималі зарплати пахолків і церберів власть імущих бережуть його чистоту, відстежуючи і контролюючи усі «мутні інформаційні потоки» — засобами масової інформації, соціологічними інститутами, безглуздими конкурсами, преміями, зокрема й Шевченківською. Себто роблять усе, щоб не допустити вільнодумця до народу, затерти, замінити гострослова тупоголовою керованою лялькою! Отака кругова порука і суцільне зачароване коло для усіх невгодних! Так що, не треба ЕнКаВеДе, сестро моєї самотності…

— Саню, ти дозріла до катарсису… якщо ти не проти…

— Якщо ти пропонуєш мені віддати Богові душу, то я — проти! Так і перекажи тим, хто цим ТАМ займається. У мене ще ТУТ повно роботи! А якщо вже почнете переселяти всіх підряд, то мене першою, щоб я ТАМ встигла очиститись і повернутися разом із світочами будувати нову Україну. Але щоб серед нас і близько не було Януса і їже з ним, бо знову по-новому почнуть «стукати» на всіх і знов усе перепаскудять!

— Годі, Саню, іронізувати! Але ти в одному маєш рацію: ця страшна традиція надолужувати доносами на ближніх нестачу власних заслуг, схоже, проросла зміїним корінням через усі покоління… Заради посад, грошей, премій! І нема на те ради!

— Цікаво, що думає Тарас Григорович, таке бачачи? Душа його не ридає?

— Не ридає, а виє совою — щоразу, коли вшановують його іменем нездару, а коли — стукача, то стогне… Але каже, що мусить терпіти, бо така йому покута — страждати через свою земну славу прелукаву.

— Чому — пре-лукаву?! Чи не занадто вже вимогливий наш Тарас Григорович до себе? Та навіть оте навіжене бузило, що бузить, бідне, з бузини на всіх великих, не посміє заперечити, що Шевченко — єдиний поет, який має право сказати: «Ми чесно йшли. У нас нема зерна неправди за собою».

— Зерна неправди, справді нема, а зерно гордині — є.

— Гордині?! Ну, Лоро, вибачай! Коли вже в Шевченка була гординя, то що вже казати?.. Та ж він так понижував себе до тих кріпаків, з яких вийшов, так захищав їх, що загримів у солдати аж у Сибір! До речі, замість того, щоб поїхати в Італію. Життя зіпсував собі! І, взагалі, яка гординя у раба, каторжника совісті?

— Виявляється, була. Пригадуєш: «А слава — заповідь моя»?

— Ну то й що? Правду писав, бо хотів, щоб його знали, читали, набиралися розуму. Без слави ніяк! Сам Бог бачить — без слави світової ніяк! Особливо, Його пророкам…

— Але земна слава не повинна бути заповіддю (чи метою) для пророків, посланих на землю з іншою місією і покликаних жити за іншими, Божими законами…

— Ясно! Будити, термосити, рятувати від гріха народ… Ага! Якраз! Його врятуєш, той народ! Та ти хоч усіх богів розіпни на Голгофі, а пророками встели до неї стежку, воно як було бидлом, так і буде! Хоч кілля йому на голові теши! Невже Тарас Григорович не знає цього? То передай йому, що це я сказала, і хай не мучиться! Сам же писав: «Раби, підніжки!», «Моголи, моголи, славних прадідів великих правнуки погані!». Чого ти регочеш? Наплутала? Нічого я, Лоро, не наплутала. Це ви там з Тарасом Григоровичем сплутали грішне з праведним, і замість того, щоб навести лад на землі, хоч би розігнати усіх, хто ганьбить ім’я Шевченка, ниєте! Я б на місці Бога такої пасивності не терпіла.

— О, Олександро, Олександро, ти невиправна! Та все ж мусиш закарбувати собі на майбутнє, що гріх породжує гріх, а гординя безсмертних — гординю смертних. Сама ж бачиш, як вони гендлюють його іменем, як прикривають свою чорну сутність, як освячують його славою свою захланну ненаситну жадобу. Сама ж кажеш, що, зробивши Шевченка своїм ідолом, вони заховалися за ним, прикрилися ним і гадають, що стали недосяжними для суду людського!

— А що — Суд Божий уже відмінили? Бо лиш такий суд їм поможе! Та ж хіба Шевченко міг подумати, що ця мерва так звана творча перекрутить усе з ніг на голову?!

— Він пророк — він мусив передбачити. А до пророків у Всевишнього — свої вимоги…