— Катю?! Ти це… серйозно? Про бідну Юлю?
— Нє, сміюся! Люди ж знають правду!
— Он воно що?! Люди знають правду! — не можу повірити. — Катю, а скажи, ти знаєш скільки приблизно коштує та благенька шубка на бідній Юлі? Тисяч сто доларів… як не більше. Та тебе, багата Катю, навіть на поріг не пустять у той магазин на Хрещатику, де вони висять! До речі, кажуть люди, що то бутіки самої окраденої Кучмою принцеси…
Катя злегка тупіє, а відтак, оживши, шпарко заперечує:
— Не вірю! Ви це кажете спеціально, на зло!
— А ти, Катю, будь мудра: не вір, а перевір. Ну, приміром, через двері спитай охоронця магазину, по чім у них шуби…
Однак Катя не чує аргументів, вона аж клекотить революційним священним гнівом проти таких кровопивць, як… ти, о, Олександро… Якусь хвилю ти з жалем дивишся на повсталу Катю, осяяну радісним жовтогарячим сяєвом СВОБОДИ, і несподівано чуєш ніби згори свій охриплий від хвилювання голос:
— Хай будуть прокляті усі, хто посміє знову тебе одурити!
Катя блідне, впускає баняк, а ти, зашпортуючись, повертаєшся у свою келію-спальню, аби Катя не бачила твоїх сліз…
Боже, прости мені, грішній, провини мої перед моїм нещасним народом! І захисти його від мені подібних, захисти отару свою від усіх лицемірів, фарисеїв-словоблудів, від усіх вовків і лисиць, які пруться до нього в чабани… Боже, дай йому поводиря мудрого, дай йому пастора доброго і совісного, Боже!
Втираю сльози, сідаю за машинку. Наразі в задушливій кімнаті ніби війнуло свіжим вітерцем, запахло бузком… Лора. Авжеж, дізнаюся про її з’яву по легких пахощах бузку. Колись, ще в студентські роки, Лора любила одеколон «Сирень» і пахтилася ним, аж доки я не обурилася: «Що ти „дікалонишся“, як доярка, цими стяками?!» — і подарувала їй духи «Шанель № 5». Але Лора, либонь, і на тім світі обливається своїм колгоспним одеколоном, бо ледь вловимі пахощі розквітлого бузку ходять за нею назирці.
— Ти ще тут? — питаю. — А я думала, що тебе змело землетрусом у тартари. Ну що, бачила цю революцію на моїй кухні?! І повстанців бачила? І що на ЦЕ скажеш?
— Сумно, але виходить на те, що соціальна рівність не завжди зрівнює, а бідність не зовсім ріднить…
— Ти що — Ісус Христос, що притчами-афоризмами говориш? Хоча, зачекай… Божим від цих слів і не пахне… Чи ти хочеш сказати, що християнські ідеї рівності і братерства уже не в моді і на Небі? Чи ти, може, в пеклі шкваришся і являєшся сюди адептом цього, як його… рогатого?! Тоді шуруй до тих янусів многоликих та безличних полятицьких, що он-о вигуцують на майдані, в надії, що новий президент їм не лиш посади, а й звання «героїв» дасть!
— Хай дає… То суєта… Ти лиш Катю не ображай…
— Та хто її ображає! Просто… мене, як кожну нормальну…
— … «колишню», — поправляє Лора.
— …гаразд, колишню нормальну людину, яка хоче бодай на старість спокою у цій державі, лякає цей збуджений помаранчевий хаос на майдані. Бо й справді, здається, що колесо історії, стало пробуксовувати… Лоро, ти ж бачиш: усе те, що твориться нині в столиці, нагадує революційну ситуацію в 1917-му, пардон, у тому сімнадцятому, який описаний… нами, ну гаразд, тобою у романі «Криваві заграви». Тільки навиворіт! Але я впевнена, якби ти, Лоро, була… не ТАМ, а ТУТ, ти точно стояла б зараз на трибуні майдану. Можливо, поряд з цією комсомолкою-бізнесменкою… Можливо, замість…
— Вибач, Саню, я мушу йти…
— Але чому, тільки-но я намагаюся щось пояснити чи вияснити для себе, для нас з тобою, як ти йдеш?! Це ж твоя була ідея щодо Юлі!
— Саню, повір, я направду мушу йти… А Катю не ображай!
— Тоді йди до біса і не смерди тут своєю «сірєнєвою» сіркою! Фе! — бурчу сердито, відмахуючись від подуву бузкового вітерцю.
…Лора й справді підкинула тобі ідею написати про Юлію ще тоді, коли та тільки-но випурхнула з-під крила Кучми у велику політику, була чорнявкою і без коси, а ти планувала видавати книгу про відомих жінок України. Тоді, в кінці 90-х, в моді був жіночий рух і відповідно була мода на активних жінок. Природно, що ця дівчинка, яка, почавши з підпільних відеосалонів, зараз вергала мільйонами, зацікавила тебе. Власне, ти перша передбачила її велике політичне майбутнє. На твоє прохання впливові друзі Станіслава влаштували тобі зустріч з нею на її фешенебельній дачі, що виросла у кліп ока поряд з письменницькими. Від Хаврони знала про ті кілька гектарів землі, які, замість того, щоб поділити серед колег по перу, тогочасне керівництво СПУ «сплавило» політикесі-бізнесменці, нагрівши на тім свої писучі ручки. І це було перше, що зіпсувало тобі настрій ще задовго до зустрічі з принцесою.
Читать дальше