Галина Тарасюк - Сестра моєї самотності

«Підсилив негатив» вигляд охорони, що зустріла тебе з таким виглядом, ніби ти щонайменше терористка, заслана Кучмою. А дворецький у камуфляжі з мертвою мармизою взагалі скидався на слугу, перепрошую, не принцеси, а знаменитого Дракули… Він зустрів тебе на брамі, провів у кімнату, схожу на кабінет і на приймальну секретаря обкому комсомолу, і попросив зачекати, як ти завважила, рівно стільки, аби мала час роздивитися і пересвідчитись у аскетичній скромності однієї з найбагатших жінок України. Ах, як це було зворушливо, а головне — по-нашому, по-радянському! Ми ще тоді, в кінці 90-х, соромилися декларувати свої доходи, стидалися свого багатства і побоювались злегка демократії, шляхи якої на той час були «несповідимі»… І ця деталь могла би вас зблизити, якби… Якби не… театральність цієї простоти. Принцеса з’явилася так неждано, ніби… вийшла з білої морської піни біла лебедиця, вся така шепотливо-шовковиста, променисто-пречиста зоряниця-рятівниця, що ти здуру ахнула:

— Сара Бернар! — і погасила сяючу привітність господині. Уся вона раптом потьмяніла і стала схожою на туманний силует Лори, яка теж мала звичку з’являтися зненацька зі свого позасвіття. І цього було досить, аби ви обидві зрозуміли, наскільки ви схожі, а тому нецікаві, майже ворожі одна одній. Так холоне душею старіюча королева від заздрості до ще хитрішої, мудрішої і успішнішої принцеси. І так, певно, ненавидить самовпевнена принцеса свій гіпотетичний фінал в печальному образі колись царственої карги.

І в мент між вами постала невидима крижана стіна, і ви розійшлися, так і не зійшовшись… А шкода! Бо тим самим знову пропускали поперед себе, жінок-індивідуалісток, — чоловіків, сильних якраз стадним інстинктом.

І хоч ви обидві розуміли всю трагічність жіночого егоцентризму, як розуміли це з Лорою, але нічого не могли із собою вдіяти, і нічим не годні були собі зарадити. Тому, поговоривши «для прілічія», встали, подали одна одній руки і розійшлися в різні боки.

Ясно, що на статтю у тебе не вистачило матеріалу, а на книгу — сили: вона так і залишилася в проекті. Але ти не шкодуєш. Тим більше сьогодні, у цій помаранчевій каші, яку заварила ця одержима жінка, що, здається, як і Лора, живе за принципом: «Перемога або смерть. Третього просто не дано»!

О, Олександро, якби ти була молода і здорова, можливо, теж поварилася б у цьому жовтогарячому вареві… Але ти — хвора і втомлена жінка, яка мусить визнати, що час її подвигів минув.

…Певно, переживання стомили мене, бо незчулась, як заснула. Прокинулась на мокрій подушці, безсила, зате… з легкою душею! Ніби звільнилася від плоті! Невже вмерла?! Та ні… бачу свої руки, ноги… Тю! Жива! Але все одно — щось таки сталося! Якась переміна… А де Катя? Здається, на кухні! Легко схоплююсь, легко йду! На кухні — та ж помаранчева картина, але я вже не серджуся, а жартівливо дивуюся:

— Ого! А що це з моєю кухнею? Новий Рік чи Великдень? Які гарні кульки, прапорці, фантики-бантики!..

А сама переживаю, що скаже Станіслав, повернувшись зі свого синьо-білого дозору?

Звикла до мого мінливого настрою і непередбачуваної вдачі, Катя з полегкістю зітхає, відчувши шкірою мій ейфорійний настрій (точно, підкинула в борщ «наколотих апельсинів», як недавно сказала по телебаченню дружина одного з опозиціонерів), розправляє з полегкістю худенькі плічки, починає накривати стіл, подавати обід:

— Прошу, сідайте обідати. Бо я поспішаю… Мене чекає одна пані…

Ах, яка красота! Як в сімнадцятому році! До речі, у романі «Криваві заграви» є подібна сцена: розмова революційної прислуги зі своєю панею — дружиною високого київського урядника. Єдина різниця, що тепер панами величається поміж себе прислуга…

— Що ж, пані Катю, не смію вас затримувати. Дякую за те, що не брезгуєте, не покидаєте нас, проклятих комуняків, у лиху годину і обіцяєте навідуватись…

Добряча Катя, не розуміючи іронії, нітиться, вибачається:

— Та ви, що, Олександро Олександрівно, та я… та як можна… та я… завтра обов’язково! — і притьмом вискакує з квартири, прихопивши на ходу свою штучну дублянку.

Катя виходить за двері, а з нею й революційно-помаранчева ейфорія. Знову стає важко і сумно. Боже-Боже, як легко одурити цей бідний простий народ! А ще легше грати, уміючи, на його святих почуттях!

О, Олександро! Ти справді невиправна! Нащо тобі цей народ? Хто він тобі, що ти ним так переймаєшся? Ну от, відсуваєш тарілку, бо їдло в горло не лізе. Встаєш, ходиш по кухні, збираєш, мов у лузі квіти, помаранчеві прапорці, ховаєш у шафочці за каструлями, а кульки, відчинивши двері на балкон, випускаєш у зимове київське небо: хай летять! Кудись вони прилетять… Далі повертаєшся у спальню, сідаєш перед телевізором, щоби бути в курсі революційних подій, а головне — до всього готовою.