Марина Гримич - Second life (Друге життя)

Єдиним виходом уникнути непотрібних наслідків було одруження. Артем знав, що у такому разі сер Гамільтон ніколи не дозволить собі переступити межу. Звичайно, завжди можна було втекти. Артем не боявся цього, але й не хотів. Він хотів стати членом клану Гамільтонів.

Та запропонувати Елізабет одруження він не міг, його стримував чинник соціальної нерівності. Він знав, що це упередження, що він достатньо заможний і перспективний, щоб не зганьбити честі самого лорда, однак це його муляло. Тому він вирішив зробити інакше: завести з Елізабет дитину і жити нешлюбно, а пізніше, коли він досягне супервисокого соціального статусу, формально укласти шлюб. Здається, і сама Елізабет була не проти. Але виникла одна проблема: вона не вагітніла. Вони перепробували всі способи, всіх лікарів. Та дарма.

Так, це було саме те, чого боялася Елізабет, чого боялися її батьки. Це було виродження породи. Природа не хотіла продовжувати цей рід. Елізабет мала дисфункцію яєчників, однак приймати гормони, з особистих міркувань, відмовилася.

Такі стосунки з Елізабет тяглися до закінчення магістратури. Паралельно розвивалися стосунки Артема з її батьком. Батько Елізабет докладно розповів йому про свій родовід, про те, як його родина поступово все втратила, як він починав з нуля, аби викупити свій родовий маєток і повернути статус — пропитий, програний у карти, проциндрений його предками. Він відбудував фортецю свого добробуту, створив заново добру репутацію своїй родині, поставивши її на верхівку соціальної ієрархії, як багато століть тому. Вони проводили у спілкуванні десятки годин — біля каміна, в конюшні, на полі для гольфа, в театрі. Артем навіть подумував, що сер Гамільтон — це його власний портрет у майбутньому, настільки добре вони розуміли одне одного і переймалися інтересами одне одного.

З наближенням кінця магістратури сер Гамільтон (для Арчі він став просто Чарльзом) став усе наполегливіше виявляти знаки симпатії. Це помітили в сім’ї. Леді Гамільтон ставилася до цього досить толерантно, і це бентежило Артема. У глибині душі він хотів, щоб леді Гамільтон влаштувала своєму чоловікові кілька скандалів і це допомогло б їм позбутися нездорової чоловічої приязні. Однак цю жінку нічим не можна було здивувати. Вона трактувала двозначні стосунки її чоловіка з кандидатом у зяті як щось подібне до захоплення кіньми або гольфом.

Роман Чарльза Гамільтона і Арчі-Артема продовжував бути цілком платонічним або принаймні майже платонічним. Хоча… мабуть, усе-таки це був не роман. Це була тепла чоловіча дружба. Трішки занадто тепла. Часом Артемові здавалося, що це схоже на фрагмент знаменитого розпису Мікеланджело «Творення Адама»: руки людиноподібного Бога-отця і богоподібного Адама тягнуться одна до одної, от-от вони доторкнуться, от-от з’єднаються. Але цього не стається. Не стається фізично, хоча фактично їхні руки вже поєднані, бо це сталося в їхніх думках.

Дружба Артема з батьком Елізабет на певному етапі досягла тієї критичної точки, коли треба було щось міняти: або переступити межу, або покласти цьому край. Це стало явним, коли Арчі впав з коня і вивихнув ногу. Лорд Гамільтон кинувся йому допомагати. Больовий шок, співчуття, кінь, що зненацька збунтувався, відсутність будь-кого навколо, — все це створило ситуацію, яка закінчилася обіймами, які значили для обидвох більше, ніж проста дружня підтримка.

За вечерею лорд Гамільтон був дуже мовчазним. Під час десерту він завів розмову про майбутню кар’єру Арчі і пообіцяв посприяти. «Сприяння» обернулося тим, що девелоперським проектом Арчі, що його він подав як магістерську тезу, зацікавилася одна престижна фірма у Північній Америці, чиїм співзасновником був лорд Гамільтон. Чарльз прийняв рішення. І Арчі підкорився…

…Артем пробудився від спогадів. Він роззирнувся навкруги по другому рівневі свого second life. Наплив людей різко зменшився. Запанувало затишшя, спала метушня. Ніхто не падав з криками вниз. Ніхто не пхався. ВХІД став абсолютно вільним.

«Невже і тут є якийсь цикл?» — здивувався Артем.

Він пошукав очима «старих знайомих». Фронтовичка зникла з горизонту. Артем поглянув ліворуч. На нього уважно дивився чоловік у довгому чорному пальті й капелюсі, схожий на великого пролетарського письменника.

«Чому він не зніме капелюха?» — подумав Артем.

Чоловік, якого, за північноамериканською звичкою він прозвав абревіатурою ВПП (Великий Пролетарський Письменник), стояв на прогнилій драбині, яка брала початок унизу, у воді, потім досягала Артемового рівня, «переламувалася» там майже буквою «Г» і вела до виходу так, що по ній пролетарському письменникові, — якби він нарешті рушив уперед, — довелось би повзти навкарачки. Але він не рухався. Він замислено дивився кудись донизу. Артем і собі спрямував туди погляд: чорна каламутна вода під ними вже була не стоячою, а повільно рухалася і тягла за собою райдужні бензинові плями.