Марина Гримич - Second life (Друге життя)

— Чия це цитата?

— Ваша.

ВПП наморщив чоло:

— Моя? Мені треба себе перечитати… Ну так що там з істиною? Невже все-таки дух первинний, а не матерія?

— Ні, матерія залишається первинною. І навіть те, що люди на землі називають «духом», насправді особливий вияв діяльності матерії. Все за наукою. Та ви ж самі писали про це: «Эту нужду (тобто потребу пізнання істини) вполне удовлетворяют так называемые научные истины, практического значення коих я не отрицаю».

ВПП замислився, схиливши голову на перетинку драбини, а потім привітно подивився на Серафима:

— Дякую тобі, ти мене підбадьорив. Зараз зберуся з силами і полізу далі.

— Вже лишилося зовсім небагато, — усміхнувся Серафим і заглянув у свій фолдер. — Адью! Мені треба змиватися. Кличуть.

— Хто тепер? — спитав його Пролетарський Письменник. — Старі більшовики?

— От і не вгадали. Я на інший етнічний простір. Дервіші на зв’язку.

— Там чи там? — ВПП кивнув головою спершу на вхід до другого рівня, що мав означати напрямок до першого рівня, а потім на ВИХІД, який вів до рівня третього.

— Там, — показав рукою на ВИХІД Серафим. — Дервіші вже давно там.

— Усі?

— Ще чого! — розсміявся Серафим.

Коли він зник, Великий Пролетарський Письменник миролюбно сказав Артемові:

— Юначе, чи не складете мені компанії в досягненні ВИХОДУ? Вдвох якось веселіше!

Артем погодився:

— Із задоволенням!

ВПП міцніше натягнув на вуха чорного капелюха, підняв поли довгого плаща і, притримуючи їх під пахвами, поліз по драбині. Навкарачки.

Артем провів його поглядом. Страх, непевність, сумніви — все, що його обтяжувало досі, вмить розвіялося.

Він дочекався, поки до нього наблизиться мігруюча рейка, стрибнув, згрупувавшись у стрибку, як кіт, і опустився на неї…

* * *

— …Ласкаво просимо у новий вимір!

Це була молода худенька дівуля, дуже схожа на японку, в білому діловому костюмі — піджак на голе тіло, коротка спідничка, чорне гладеньке волосся зібране на потилиці в гульку, з якої стирчали шпильки з кульками на кінцях.

Дівуля, як і Серафим, тримала в руках фолдер.

— А ви хто така, дамочко? — спитав ВПП.

Артем хотів спитати те саме (щоправда, без фамільярного «дамочко»), проте ВВП його випередив.

«Дамочка», на відміну від Серафима, не була схильна до балаканини, однак службове становище зобов’язувало її дати точну відповідь клієнтам.

— Я не можу пояснити це вам обом одним словом, бо ви з різних часових потоків. Тому називайте мене «Архангелом». Так буде зрозуміліше.

— А де Серафим? — спитав Артем.

Архангел підвела на нього запитальний погляд, ніби хотіла сказати: та в нас цих Серафимів як гною.

— Серафим 2353950, — уточнив він. — Чому його забрали від нас?

Архангел смішно наморщила чоло і склала губки трубочкою:

— Тут не прийнято обговорювати рішення начальства.

— Яка ти сувора! — посміхнувся ВПП.

Архангел ніяк не зреагувала на жарт.

Артем роззирнувся навкруги. Те саме зробив і ВПП.

Дивно. Навколо не було нічого. Зовсім нічого. Все було біле, майже як у дитячому віршику про білі мухи. Білий гелевий простір. Тут не було нічого, за що можна було б зачепитися поглядом. Це і простором не можна було назвати. Бо простір завжди має початок і кінець, схід, захід, північ і південь, його завжди можна вкласти в систему координат. Але те, в чому вони опинилися, було позбавлене цих параметрів. Будь-яких ознак простору.

«Невже це і є „НІЩО“?» — подумав Артем.

Архангел у білому костюмі зливалася з білим гелевим тлом, лише її чорна зачіска з червоними кульками на шпильках давала Артемові та пролетарському письменникові орієнтацію.

— За мною! — скомандувала вона.

Артем із ВПП слухняно рушили за нею, навмисне трохи відстаючи, щоб мати змогу перекинутися слівцем.

А вона не дуже привітна!

Неначе тут нам не раді. Мовляв, «чого ви приперлися: сиділи б, як усі нормальні люди, на першому рівні… а то тепер клопоту з вами…».

Вони тихо засміялися.

— А ви класно балансуєте на рухомій колії, — зробив комплімент Артемові Великий Пролетарський Письменник.

— А ви класно повзаєте по драбині!

І вони знову розсміялися. На цей раз голосніше. Архангел обернулася і суворо на них поглянула.

Артем і ВПП на мить замовкли.

— Вас як звуть?

— Артем.

— Що за дивне ім’я?

— Нормальне. Я щойно з того світу.

— Як ви швидко дісталися сюди! Неймовірно! Як вам це вдалося?

— Краще спитайте, як мені вдалося померти в свої тридцять три роки.