Марина Гримич - Second life (Друге життя)

Артем був задоволений собою. Задоволений своєю передбачливістю, завдяки якій він заздалегідь вибрав для сера Гамільтона різдвяний подарунок. Він уявляв собі, як завтра, різдвяного ранку, розгортаючи подарунок, сер Гамільтон округлить очі. Бо це буде антикварна киргизька нагайка, яку колись купив собі Артем, відпочиваючи на Іссик-Кулі. Не те, щоб Артем був великим любителем коней, просто він інтуїтивно відчув, що колись йому ця річ знадобиться. І ось цей момент настав. Отримавши запрошення від Елізабет, Артем згадав, що її одяг і аксесуари були часто пов’язані з «кінною» тематикою. І коли він якось спитав, чи не випадково це, вона недбало кинула, що її батько тримає коней. Тоді Артем чомусь уявив собі червонопикого мордатого сільського дядька з конячою усмішкою, але аж ніяк не лорда.

Нагайка була дуже колоритна, а головне, не декоративна, а «робоча»: сплетена зі шматочків шкіри косичка, що закінчувалася довгим міцним «хвостиком», рукоятка з козячого копитця із шматочком дротяної шерсті.

Різдвяний ранок для Артема і Джессі почався пізно. В цей день біржі не працювали, тому хлопці дозволили собі виспатися. Вони б проспали цілий день, якби у двері не подзвонили. На порозі стояв посильний з подарунками від сера Гамільтона. Власне, свої подарунки вони отримали ще вчора — по комплекту чорнильних ручок із золотими перами. Однак ті подарунки були виявом британської чемності, сьогоднішні ж демонстрували особисті симпатії лорда.

Артем повільно розгорнув іменну обгортку з вензелем Гамільтонів на маленькій коробочці з таким самим вензелем, обережно відкрив її і побачив золоту булавку для краватки, знову ж таки з вензелем Гамільтонів.

Він зрозумів, що його прийняли «в клуб».

Відтоді його стосунки з Елізабет кардинально змінилися. Він став її добиватися. І ненавидів себе за це, адже це було шите білими нитками. До того, як він дізнався про благородне походження Елізабет, він був до неї байдужий, а варто йому було побачити маєток з лордом, як його неначе муха вкусила! Але нічого не міг з собою вдіяти. Він дуже хотів переспати з нею і це бажання розцінював не як любов, а як прагматичний намір завоювати територію і поставити на ній найпримітивніші мітки. І за це зневажав себе. Бо Елізабет заслуговувала на більше.

Елізабет же довго не пручалася. Вона чудово все розуміла і, звичайно, торжествувала, що її тактика виявилася правильною: вона його таки добилася, ця некрасива, зубата британка з нездоровою генетикою від інцестуальних чи внутрішньокорпоративних шлюбів, де дітей народжують не з кохання, а тому, що «так треба». Вона добилася цього синьоокого смаглявого красунчика з шляхетними манерами, витонченим смаком, легкою рукою, тугим гаманцем, гострим аналітичним мисленням і вишуканим почуттям гумору.

Артем також знав, що вона все розуміє, і, зі свого боку, визнавав, що це її перемога. Вона стала бажаною. Оцей красень з усіма переліченими вище доблестями зі шкіри ліз, аби продемонструвати їй свою привабливість як коханця. Здається, якраз цього Елізабет і не треба було, її цілком задовольнили б простенькі, але регулярні стосунки. Але вона з королівською милістю приймала все, що він їй давав, усі його імітації любові. Так, вона була достатньо кмітливою, щоб усвідомити, що це саме імітація любові, і достатньо розумна, щоб сказати собі: на це можна заплющити очі заради чогось набагато важливішого.

Адже цим «набагато важливішим» була можливість розбавити свою вироджену породу свіжою кров’ю і в такий спосіб врятувати хай не ім’я (Елізабет була одиначкою, яка, судячи з усього, дуже тяжко далася її батькам), але хоча б рід Гамільтонів. Артем навіть не виключав, що саме батько з дитинства настроював її на такий підхід до вибору партнера. Їхньому роду потрібен був здоровий молодий чоловік із свіжою генетикою і високим рівнем IQ. І вони його знайшли.

Артем-Арчі став частим гостем у їхньому домі, більше того, він відчув чоловічу симпатію сера Гамільтона. Так-так, не батьківську, не дружню, а саме чоловічу — таку, яку може мати мужчина, що належить до певного men's club, до іншого мужчини з цього самого клубу. Артем підозрював, що якби склалася інша ситуація, то їхня дружба могла б перетворитися у щось інше… Природно, як і кожен чоловік, він притлумлював у собі ці підозри і намагався ставитися до батька Елізабет як до батька Елізабет. Проте… рука, особливим жестом покладена на плече, поправляння комірця з неначе випадковим доторком пальця до шиї, виправляння постави під час уроку верхової їзди, дорогі подарунки, погляди зі значенням, слова з підтекстом… Артем боявся всього цього. Боявся не тому, що це було відразливо і протиприродно, а тому, що це його збуджувало.