Марина Гримич - Second life (Друге життя)

Однак Артем відразу помітив, що Джессі має феноменальну пам’ять і дивовижну як для малолітка здатність мислити про гроші абстрактно. Крім того, коли Артем дав йому кілька уроків про те, як працює біржа, з’ясувалося, що індусик отримує кайф від споглядання того, як скаче на біржі стовпчик цін. Він міг просиджувати за комп’ютером годинами, поки його родичі були впевнені, що він грає «в стрілялки» або, в кращому разі, мандрує віртуальним світом second life. Артем зрозумів, що Джессі — ідеальний кандидат на трейдера.

Артем із Джессі уклали таємну угоду, зареєструвалися на Артемове ім’я на біржі і поставили працювати перші гроші, які Джессі тихенько виколупав зі своєї скарбнички «Education fund», [50] Освітній фонд. У Північній Америці прийнято збирати і дарувати гроші дитині на її майбутнє навчання в університеті ( прим. автора ). куди складалася йому на свята вся величезна любляча індуська родина від самого його народження.

Їхні перші п’ятдесят тисяч прийшли до них як манна небесна. І не тому, що так завжди стається з новачками в грі. Вони вибрали для початку дуже безпечний стиль купівлі-продажу. Після того, як скарбничку знову було наповнено і Артем із Джессі позбулися докорів сумління перед люблячою індуською родиною, яка прийняла Тіма до себе з відкритими обіймами, два молоді трейдери почали грати дуже ризиково. Через недосвіченість вони кілька разів втрачали майже все і починали «з нуля». Але якось їм таки вдалося скористатися з ситуації напередодні black Friday, [51] «Чорна п’ятниця» — бізнесовий термін на позначення дня, коли почалася криза. яку своїм маленьким смаглявим носом «занюхав» Джессі.

Тепер вони з Джессі робили гроші. Реально грубі гроші. Артем більше не жив у чайна-тауні, він кинув роботу соусьєра в ресторані і почав приглядатися до умов навчання в магістратурі в Оксфорді.

Артем переїхав у нове, тепер уже пристойне, помешкання в downtown [52] Центр міста. і забрав із собою Лі. Вона була дуже вдячна. І виявляла це практичними речами: була гарною господинею, слухняною жінкою і швидко вчилася всього того, чого хотів від неї Артем.

Вони спали в різних кімнатах і в різних ліжках. Лі як сексуальна партнерка цікавила його дедалі менше і менше. Однак при цьому їм було добре вдвох, як подружній парі з великим стажем.

Артем навіть не міг згадати, як сталося, що Лі зникла з його життя ще до того, як він вирушив до Британії. Вона ніби поступово розчинялася в повітрі. Артем був настільки засліплений новими відчуттями, новими перспективами, що просто не помітив цього.

У них не було тяжкого розставання, не було взаємних докорів і претензій. Вона просто перестала бути біля нього. А він ніколи не поцікавився, як у неї справи, як їй живеться. Вона справді була для нього не більше, як кошеням або гусятком.

А вона? Що думала вона?

Напевно, вона щось відчувала, бо коли зовсім зникла з його помешкання, він знайшов у себе на подушці квітку лотоса. Він тоді усміхнувся, і в цій усмішці було хіба що хвилинне замилування вчинком маленької тваринки з маленьким мозком. Однак тепер він думав, що та тваринка таки мала якісь почуття…

Як ведеться цій маленькій в’єтнамській дівчинці без мами й тата в чужій холодній країні?

Він не знав.

Де вона поділася?

Він не знав.

Що з нею тепер?

Він не знав.

— Ну що, ти збираєшся вічно висіти на цьому карнизі? — почув він біля себе голос Серафима.

Артем знову йому зрадів. На цей раз Серафимове запитання відірвало його від неприємних думок, від усвідомлення своєї провини.

— А куди мені поспішати? — спитав він. — Як там твої самогубці?

— Я за цей час уже встиг поспілкуватися не лише з ними, а й з атеїстками.

— Ну то як там твої атеїстки?

— Атеїстки о’кей. Вони виявилися напрочуд адаптивними. Звичайно, спершу були трохи шоковані тим, що потойбічний світ таки існує, однак сприйняли цю новину без паніки.

Артем усміхнувся, згадавши свою бабусю. Напевно, вона прореагувала б так само.

— То коли ти вже наважишся? — допитувався Серафим.

Артем перевів розмову на інше:

— Я дивлюся, отой чоловік, що забився в куток, також нікуди не поспішає.

— О, він тут давно. Навіть не знаю, що тобі сказати. Мені іноді здається, що він так і залишиться тут назавжди. Але часом він підводиться з місця і неначе готується до стрибка. Він тобі нікого не нагадує?

— У тому то й річ, що нагадує.

Кого ж?

— Одного пролетарського письменника.

— Пролетарського? Отже, це також атеїст?