Марина Гримич - Second life (Друге життя)

Отже, якщо впасти вниз, це ще не зовсім кінець. Можна дістатися ВИХОДУ і звідтіля. Однак, здається, крім того чоловіка внизу більше нікого не було. Принаймні біля ВИХОДУ.

— Як тобі це? — почув він знайомий голос Серафима.

Артем спершу здригнувся від несподіванки, але потім, опанувавши себе, зрадів, що має співрозмовника.

— Повний сюр, — відповів він.

— Тепер ти розумієш?

— Іще не зовсім.

— А що саме ти вже зрозумів?

— Поки що лише те, що я повинен пробратися до ВИХОДУ.

— Добре. Питання є?

— Слухай, а взагалі є такі люди, яким оце все, оцей цирк не потрібен? Були ж мученики, яких пізніше канонізувала церква, були всілякі там пустельники, сподвижники, праведники, як там їх іще? Адже вони своїм життям заслужили собі право опинитися в раю чи в тому місці, що за ВИХОДОМ. Їм також доводилося займатися акробатикою?

— Кожен, хто вирішив для себе шукати ВИХІД, має пройти цей шлях.

— Тоді, може, є інший формат цього всього?

— Що ти маєш на увазі?

— Ну, щоб не долати цей цех з оцими трубами, рейками і всяким таким індустріальним мотлохом, а наприклад, пробиратися лабіринтом, катакомбами, джунглями?

— У кожного свій формат.

— Тоді я не розумію, чому я запрограмований на цей формат? Я ніколи не мав справи з цехами і портовими містечками. Якщо попередній рівень був для мене впізнаваним, знайомим, то тут усе для мене нове, чуже. Ти певен, що це саме мій формат?

— Так, друже Артемію, певен. Річ у тім, що перший рівень найлегший. Там є все те, що було в тебе в житті. Там легше вижити. Там не треба боротися. Просто «вписуєшся» в формат і існуєш вічно. А цей рівень передбачає порівняно незнайому ситуацію. Тобто загалом людина теоретично про таке знає, хоча практично з цим не стикалася.

— Ага, — тільки й спромігся промимрити Артем.

Він знову глянув на старшу пані з задертою спідницею. Вона просунулася лише на кілька сантиметрів. Її пальці, що стискали трубу, побіліли від зусиль.

Водночас він побачив малого хлопчиська, який несподівано з’явився тут і птахом перелітав з одного стовпчика на інший, а тоді, змигнувши оком, без будь-яких зусиль випурхнув у ВИХІД.

— Цікаво, — подумав Артем.

Він почав уважніше роздивлятися місце прибуття, ВИХІД: там, як і годиться, було світло. Класичний варіант. Нічого нового. Щоправда, це не було світло вогню чи світло сонця, це був відблиск сонця на поверхні моря. Саме тому воно мінилося і переливалося.

Артем замислився: чи варто ризикувати? Адже ще може статися, що його все-таки повернуть до життя третім електрошоком.

Та втратити нагоду побачити, ЩО ТАМ, було б нерозумно.

— А якщо я впаду, що зі мною станеться? — спитав Артем у Серафима.

— Нічого особливого. Якщо на початку шляху впадеш униз, треба буде повернутися на попередній рівень.

— Тобто я нічим не ризикую?

— Абсолютно нічим, крім можливості відчути Бога.

— А друга спроба тут дається?

— Та хоч сота. Я ж сказав, — усе залежить від тебе.

Артем подивився на «свою» рейку, яка саме хитнулася у його бік.

— Та я ніколи по ній не пройду!

— А влучити в лунку гольфовим м’ячиком за кілька десятків метрів слабо?

— Це зовсім інше.

— Це те саме. Це той самий гольф: слід зосередитися, виміряти, прицілитися, оцінити, відміряти ще раз, абстрагуватися від зовнішнього світу, сфокусуватися… Що тобі ще треба?

Артем усміхнувся. Як просто!

Серафим явно був не в тому настрої, щоб розбалакувати.

— Ну все, я пішов! — сказав він.

— Ти куди? — з жалем спитав Артем.

— Нарада.

— З ким тепер? З бабульками-атеїстками?

— Ні, з ними, як не дивно, найлегше. Он ту бачиш? — Серафим показав на старшу жінку з задертою спідницею, що повзла по трубі. — То одна з них. Фронтовичка.

— То хто на тебе чекає тепер?

— Самогубці.

— А чим вони незадоволені?

— Чим? А тим, що, виявляється, після смерті щось є! Після смерті, виявляється, немає кінця, все тільки починаєтся. А вони, прийнявши рішення піти з життя, позбутися людей, проблем, необхідності боротися, мріяли потрапити в НІЩО, але замість НІЧОГО потрапили в second life. А вони його не хочуть. Вони хочуть чорного, бездонного НІЧОГО.

— У вас же, по ідеї, повинно бути все. Навіть чорне, бездонне НІЩО.

— В тому-то й річ. У нас є воно — чорне, бездонне НІЩО, але воно має зовсім інший зміст, аніж вони собі думають. Ця категорія в нас майже божественна. Його, цього чорного НІЧОГО, треба заслужити. НІЩО — це не кінець, а навпаки — те, що існує в точці сингулярності… То я пішов?