Марина Гримич - Second life (Друге життя)

— Що-що? Ти знаєш, що таке сингулярність? — вражено перепитав Артем.

Серафим якось утомлено кивнув:

— Прогрес починається тут, а не на землі. Я тобі це втовкмачую цілу вічність!.. — він з жалем подивився на Артема. — Бувай. Мені треба йти.

— Ми ще зустрінемось? — запитав Артем.

Серафим не відповів. Він зміряв його якимось майже відчуженим поглядом. Це був погляд учителя, який спостерігає за своїми, тепер уже колишніми, учнями на випускному балу: мовляв, моя функція вже виконана. Тепер я вам нічим не допоможу, навіть якби й хотів…

Артем спробував ступити на мігруючу рейку. Вона вислизала з-під його ніг. Він ледь устиг заскочити назад на карниз і вхопитися за цвях.

Ні, ще не час. Він іще не готовий на неї ступити.

Цікаво, в чому вимірюється готовність?

В очищенні? В усвідомленні своїх помилок і покаянні?

Це було б надто тривіально.

Однак іншого варіанту нема. Може, згадати те, чого не хотілося б згадувати, наприклад тих, кого образив?

Варто спробувати.

Такі люди були в його житті.

Лі та Елізабет. В’єтнамська емігрантка й англійська леді. Представниця соціального низу і представниця соціального верху.

Низ і Верх. Все за Біблією. Чи за Марксом. Чи за тим і тим водночас.

Отже, Низ.

У його житті це був China Town [43] «Китайське містечко» ( англ. ) — райони всередині північноамериканських міст, де компактно проживають іммігранти зі Східної Азії (переважно китайці, корейці, в’єтнамці). у північноамериканському місті, де він учився в університеті.

China Town у Північній Америці — не найкраще місце для життя інтелігентного європейського хлопчика. Мешкати довгоногому, білошкірому і синьоокому юнакові в такому China Town — це все одно, що бути гулівером у країні ліліпутів: що б ти не зробив, ти завжди на виду.

Його привела сюди сама Лі. Раз, другий, третій… А потім… а потім усі до нього звикли. Там не прийнято було питати, хто ти і чого ти тут. Там ніхто не перевіряв твого ID [44] ID — identification, картка з фотографією й ініціальними даними, яка посвідчує особу людини (замість паспорта). . Власне, в тому куточку China Town, де жив Артем, було в’єтнамське гетто, яке, за його підозрами, складалося значною мірою з нелегалів. Вони тут роками хронічно мешкали, — маринували імбир, стругали палички, варили рис, ліпили dim sum, [45] Китайські «пельмені» з рисового тіста. розмальовували штучні нігті на продаж, — ніколи не виходячи за ворота з Червоним Драконом. [46] Зазвичай «чайна-тауни» маркують початок і кінець своєї території спеціальними воротами у вигляді дракона ( прим. автора ).

Він познайомвся з Лі в університетській бібліотеці. Вона вчилася на бібліотекаря на стипедію від одного з ветеранів в’єтнамської війни. Є такі дивні екземпляри, яких досі мучає совість за минуле, і вони такими маленькими вчинками, упереміш із великими дозами алкоголю чи наркотиків, намагаються позбутися своїх неприємних снів і думок.

Грошей ветерана в’єтнамської війни вистачало на те, щоб заплатити за навчання, а на проживання Лі повинна була заробляти самостійно. Розмальовування накладних нігтів у манікюрному салоні її тітки покривало їй дешеві обіди, які вона отримувала в тітчиному домі.

Однак їй потрібні були живі гроші, кеш. І вона їх заробляла старим перевіреним жіночим способом серед тих самих ветеранів в’єтнамської війни, які дуже своєрідно мучилися докорами сумління і у такий старий дідівський спосіб позбувалися їх.

Лі була маленькою і гарненькою, як лялечка. Її пухкенькі губки вигиналися, як перевернута японська пагода; а через свої коротенькі ніжки і непропорційно довгу шию вона була схожа на маленьке гусеня.

Артем її так і називав: Гусятко. Лі не знала, що означало це слово по-українськи, і навіть вимовити його не могла, однак завжди щасливо усміхалася. Він називав її так у рідкісні хвилини зворушення.

Зараз Артем міг би звинуватити себе в тому, що приділяв мало уваги Лі, говорив їй мало теплих слів, рідко дякував, не робив подарунків.

Але то був такий час. Час іммігрантського виживання. Вони обоє думали про те, як вистояти в чужому і суворому для них світі, їм було не до романтики.

Іммігранти всіх часів у перші роки перебування на чужині переживають депресивний період звикання, який ретельно приховують від оточення: адже кожен може їм закинути: не подобається — шуруй у свою fucking country! [47] Грубий термін, який можна перекласти як «паскудна країна». І, по суті, матиме рацію.