Марина Гримич - Second life (Друге життя)

— Маєте ще запитання? — сказав він цього разу дещо запопадливо, неначе намагаючись згладити свою попередню некоректність.

У залі все ще тривала тиша. Цього разу від неї віяло недовірою і навіть ворожістю.

Нарешті з натовпу почувся чоловічий голос:

— Де вічний спокій?

«Де Вічний спокій? — перепитав себе Артем. — Та немає його. І бути не може у Всесвіті, що постійно розширюється».

— Немає вічного спокою, — невпевнено промовив він майже по складах. — Немає…

Знову щось не те… Адже цими словами він позбавив їх надії. Надії зустрітися з Богом. Надії мати вічний спокій. Вони хочуть стабільності свого перебування в потойбічному світі. А разом із тим прагнуть до Бога. Як їм пояснити, що ці речі несумісні? Бог вимагає

від людини, яка хоче Його пізнати, неймовірних зусиль. Неймовірної праці. Як їм сказати, що вони не готові до цього?

Артем глянув на Серафима. Той наче казав: тепер ти розумієш, як мені! Тепер ти побував у моїй шкурі!

Почувся той самий чоловічий голос із натовпу.

— Це не Ангел! Нас знову обдурено! Це також самозванець! Геть звідси! Ганьба!

І всі спершу непевно, а потім дружно заскандували:

— Геть! Геть! Ганьба!

Артем з жалем подивився на людей.

Краще перебувати у своєму файлі, — подумав він.

…Артем ішов запилюженою дорогою. Навколо простирався незнайомий краєвид. Усе нагадувало маленьке портове містечко, де набережна і кілька паралельних до неї вуличок — не романтичне місце для променаду екзальтованих туристів, а територія для брудної, тяжкої, смердючої чоловічої роботи. Саме там розташовані доки, склади, комори, що тхнуть риб’ячим жиром упереміш із продуктами людської фізіології і сміттям.

Ясно, що колись він таке бачив раз або два в житті — чи то на Багамах, чи на Адріатиці, чи на Середземномор’ї. Однак все одно це був не знайомий для нього культурний ландшафт. Чому ж він йому явився тепер, у його second life, в його потойбічному світі?

«Ні, я інакше поставлю запитання: чому я опинився саме тут? Це не моя культура.

Адже в такому випадку порушується логіка, не справджуються Серафимові слова про те, що кожна людина за своє життя сама створює собі потойбічний світ. Виходить, ми за життя НЕ створюємо собі другого світу! Значить, Серафим казав неправду! До речі, де він?»

Артем роззирнувся. Серафима ніде не було видно.

Артем брів вуличкою рибальського містечка, обабіч нього тяглися якісь склади без вікон, які тулилися або впритул одне до одного, або розділені вузькими темними провулками, з яких, здавалося, от-от вискочить биндюжник з ножем і банальним: «Кошелек или жизнь!» Хоча ні, які гроші в другому житті?

Артем побачив далеко поперед себе спини інших людей і поспішив їх наздогнати: в гурті не так моторошно. Незчувся, як опинився в людському потоці, що рухався повільною тягучою рікою, щодалі ущільнюючись, аж поки кожен почав штовхати один одного, до того ж вуличка значно звузилася. В Артема на мить зблиснула думка: а що як відділитися від цієї безликої маси? Однак, зрозумів він, уже пізно щось міняти. Інерція натовпу тягла його вперед, проштовхатися до краю було неможливо, а якби й трапилась така нагода, все одно будівлі складського типу не давали жодного натяку на те, за що можна було б зачепитися чи як проникнути досередини. Вуличка різко повернула ліворуч, в напрямку до моря, і вперлася у велику будівлю, схожу подібну до велетенського промислового цеху.

Натовп сунув крізь прочинені ворота, затягнувши з собою й Артема. Він опинився у гігантському колишньому промисловому приміщенні. Під його ногами, — він мало туди не звалився, — десь на стометровій глибині, виднілося «дно» цеху. Більшість відразу туди й попадали. Однак Артем мав швидку реакцію, тож утримався на одній із балок, що пролягали по верхньому рівневі цеху. Внизу валялися уламки рейок, напівзогнилі колоди, мотки дроту, шматки бетонних глиб. Усе це стирчало з чорної, подекуди запліснявілої води.

Артем, рятуючись від напливу людської маси, що підпирала його ззаду, проштовхуючи вперед, зробив відчайдушний стрибок до стіни з нешироким карнизом і ще кілька секунд балансував, намагаючись знайти хоча б якусь зачіпку на шорсткій стіні. Нарешті він намацав стертими до крові нігтями головку цвяха, залишеного невідомо ким і навіщо. Це був його порятунок. Артем упіймав його великим і вказівним пальцями і сконцентрував на них вагу свого тіла.

Тим часом люди продовжували валити в той закинутий цех і падати вниз уже на початку шляху, чіпляючись одягом за арматуру, хапаючись руками за все, за що можна було схопитися. Лише одиниці, неначе знаючи про цю провокацію, щойно входили до цеху, відразу ж застрибували на першу поверхню, що потрапляла їм на очі, і намагалися хоч якось закріпитися там.